Олександр Боргардт - Аналітична історія України
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Історія Другої Світової рясніє перемогами німецьких ґенералів, які меншими силами перемагали більші саме за рахунок стратегічної переваги. На жаль історія «Вєлікой Отєчєствєнной» не дала нам подібних прикладів. Не було у совєцькій армїї стратегів, хоч великих, а хоч і малих, однаково. Всі перемоги давалися, незмінно, істотною перевагою в силах, та… ще більшою перевагою у людських втратах. Такою вона є, правда цієї війни…
Сталін дійсно став абсолютним переможцем Другої Світової війни, підбив мало не половину Європи, вщент розграбував Німеччину, та… Що ж то за дивна перемога? – де воно все поділося? Бо переможені давно забули, коли почали опливати добробутом, а от переможці… Їм, схоже, не судилося вилізти зі сталінських злиднів і в наступному, XXІ столітті.
Сталін обіцяв побудувати «свєтлоє будущєє», – соціалізм, комунізм. Це він, розправившись з «врагамі народа» та прийнявши Конституцію, де були записані усі мислимі права, крім права на життя, сказав, повівши люлькою: «Жить стало лучше, товарищи, жить стало веселее!» Заради цього (чи чогось іншого?) він убив десятки мільйонів людей, а – що ж створив? Тоталітарну російську імперію, побудовану економічно на державно-монополістичному капіталізмові та рабському труді. Якщо у розвинених капіталістичних країнах «прібавочная стоімость» складала десь не більше 10 %, то в СССР становила всі 90 %, при абсолютно «жовтих», державних профспілках. Так званою «народной собствєнностью» розпоряджувався клас партійної номенклатури, а значить – був і її власником. Співвідношення найбільших та найменших офіційних заробітків становило не менше, як 500! – на порядок більше, ніж будь-де у капіталістичному світі. То, яка ж це була імперія? – феодальна? – рабовласницька? Важко відповісти. Але, принаймні одне полишається певним: жодних ознак соціалізму вона не мала.
Втім, якби, скажімо, за Ніколая І Палкіна поширити командно-адміністративну систему на всіх… Може й вийшло би щось схоже.
По війні він надумав остаточно протиставитись світові, довершити відособлення від нього, замахнувшися на останнє, що пов’язувало країну з широким світом – науку. Тепер, після культури, – належало революційно перетворити її, зробити своєю, більшовицькою, несхожою на інші. Та, з цієї витівки небагато вийшло, крім переможної мічурінської біології, яка зуміла чи не остаточно підірвати хирляве совєцьке рабське сільське господарство.
* * *
У широкому світі цей хрестовий похід невігласної влади проти науки, був так само мало помічений, як скажімо, оте Велике Полювання. Хоч і мав певні наслідки. У поріднений за духом Франції з’явився свій мічурінець, такий собі професор Ремі Шовен, що писав книжки відповідного спрямування, які негайно перекладалися та видавалися в Москві. В Америці справою зацікавився був професор Масачузетського технологічного інституту Лорен Грехем, у книзі «Природознавство, філософія та наука про поведінку людини в Совєцькім Союзі», Москва, 1991.
Зауважимо, що зірвався виплеканий ним ще підчас війни проект вивезення українців до Сибіру, складений вкупі з його «улюбленцем», маршалом Жуковим: не вистачило «мощностєй».
Задуманий ним хрестовий похід проти жидів, розпочатий «процєссом врачєй», – кимось саботувався та гальмувався, поки не пішов у минуле, разом із «вождєм народов».
Наче саме життя все більше й більше протиставилося його «нєсгібаєімой волє». Його, майстра тих самих перемог, що їх звуть пірровими…
Сталін міг би стати видатною людиною та полишити по собі й хоч крихту доброї пам’яті, але – зробив свій вибір та пішов до небуття з тавром чи не найбільшого тирана та злочинця історії. Він висилав та розстрілював, розстрілював та висилав, будуючи «счастлівоє будущєє всєго чєловєчєства», доброзичливо посміхався з трибуни губами вінницького бухгалтера Євсєя Любицького, свого двійника, – до своїх іще недобитих підданих. Він, дрібний та сухорукий, втілився ще за життя до велетенських монументів. Незугарних та помпезних, але – величезних. Яких не бачив світ із часів римського імператора – щастивого Траяна. Недалекий Хрущев звинувачував його саме в цьому, наче це було головне. Чогось ніхто не звинувачував у «культє лічності» Гітлера, але… Віддамо й належне: адже, комуністи не привіталися, скинувши руку, словами – «Да здравствуєт Сталін!»…
Отже, здавалося би, що він досягнув усього мислимого на землі. Але, задамо собі й таке запитання, – а, чи був він сам щасливий? – ой, далебі. В останні роки життя він – переможець, – не виходив із тяжкої нервової депресії.
Так злочинна система формувала з колишньої здібної та розумної людини – злочинця. А він, очоливши злочинну систему, досконалив її у злочинстві.
Спадщини його епохи – ґвалтівної та розбійницької, – ми остаточно не подолали й досі, тільки починаємо (а подекуди – й не починали). Сталін мертвий уже мало не півстоліття, але й досі живі його віддані холопи. Подекуди «ідєї Сталіна жівут», хоч і переважно по розумах психічно хворих людей; хоча на щастя – більше не «побєждают».
* * *
Сталіна – ката народів, обожнювали совєцькі люди, особливо – переможці росіяни, хоча, здавалося би, чи така вже то велика річ – піррова перемога? – але ж, не забудемо, що доля й не балувала їх справжніми перемогами: для справжніх – треба ще й самим бути чимось. Обожнювали, ясна річ, і всі другорядні, – малороси, триста років тресовані любити все, що є російське. А цей рябий недоносок, малий та клішоногий, – віддамо йому належне, умів бути найбільш російським із того іноземного наброду, що одвічно сидів на російському престолі. Вони натхненно вітали вождя двічі на рік, 1 травня та 7 листопада, на трибуні ленінського мавзолею та це було для них справжнім святом. Він лагідно усміхався звідти їм усім, злегка поводячи рукою. А вони всі, як і мільйони глядачів кінохронік – «єлі глазамі любімого вождя». Якщо, ясна річ, це був насправді вождь – у власній особі. Бо частенько його заміщував був на цьому відповідальному посту й улюбленіший з двійників вождя, – збіглий винницький бухґалтер Євсєй Любіцкій: той усміхався ще лагідніше, іще людяніше. Мабуть, просто тому, що за його плечима не було ні Українського Голокосту, ні Великого Полювання.
* * *
Насамкінець подумаємо ще, а чи міг він – переможець Петлюри, Коновальця, Троцкого і Гітлера, – вважати себе щасливим? – людиною, яка досягнула всього, чого бажала? Навряд, нагадаємо ще раз.
На кінець життя йому мусило дошкуляти чимало. Й те, що він так і не спромігся доморити ненависних Москві українців голодомором 1947. Так і не здійснив величного плану їх трьох: Сталіна, Жукова та Берії по депортації українців на Колиму; прийшлося обмежитись якимись мільйонами… А бажалося всіх…
Він планував «окончатєльноє рєшєніє єврєйского
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аналітична історія України», після закриття браузера.