Донна Тартт - Щиголь

іронії, багатозначної, моторошної, що я з жахом витріщив очі й роззявив рота. Попри стрижку та кремезнішу постать (у ті дні він часто ходив у тренажерний зал і тягав залізо), він був точною копією мене. Але найбільше мене вразило, яким порядним і чесним він видавався (близько 1985 року) — мій на той час уже пов’язаний з криміналітетом батько, що скочувався до алкоголізму. Ніщо з його вдачі, з його майбутнього не відбивалося на його обличчі. Натомість він здавався рішучим, уважним, зразком упевненості й перспективності.

Після цього телевізор я більше не вмикав. Мій контакт із реальністю тепер усе більше обмежувався обслугою, при цьому їжу в номер я замовляв лише перед світанком, коли ще не починало розвиднятись і рознощики були повільними й сонними.

— Ні, принесіть мені, будь ласка, голландські газети, — сказав я (англійською) коридорному, який розмовляв нідерландською мовою і приніс мені разом із булочкою, кавою, шинкою, яйцями та цілим комплектом голландських сирів «International Herald Tribune».

А що він знову й знову приносив мені «Tribune», я почав спускатися сходами чорного ходу ще до світанку по місцеві газети, акуратно розкладені на столі біля самих сходів, там, де я міг не потрапляти на очі черговому біля стійки реєстрації.

Bloedend. Moord[210]. Сонце, здавалося, не сходило до дев’ятої ранку, а потім з’являлося задимлене й затуманене, відкидаючи неяскраве, слабке, очищувальне світло, наче створювало сценічний ефект у якійсь німецькій опері. Мабуть, у складі зубної пасти, якою я чистив лацкан свого пальта, був перекис або якийсь інший відбілювальний засіб, бо той клапоть, який я нею натирав, злиняв до білої плями з крейдяними краями завбільшки з мою долоню — ледь помітна примара мозкової рідини Фріца. Близько пів на четверту світло дня починало згасати, близько п’ятої ставало зовсім поночі. Тоді, якщо на вулиці не було багато людей, я відгортав відлоги й комір пальта, обмотував шию шарфом і, намагаючись не підіймати голову, пірнав у темряву й ішов до азіатського міні-маркету, розташованого за кількасот ярдів від мого готелю, де за ті євро, які в мене залишалися, купував собі сандвічі, яблука, нову зубну щітку, краплі від кашлю, аспірин та пиво. «Is alles»[211]? — питала мене бабця явно ламаною нідерландською мовою. Вона рахувала свої монети з нестерпною повільністю. Клац, клац, клац. Хоч у мене були кредитки, я був сповнений рішучості не користуватися ними — ще одне довільне правило в грі, яку я вигадав сам для себе, цілком ірраціональний запобіжний захід, бо кого я хотів одурити? Що могла змінити купівля кількох сандвічів у цілодобовій крамниці, якщо в готелі вже є дані моєї картки?

Ясність мого розуму затьмарював частково страх, а частково — хвороба, бо застуда, яку я підхопив, не минала. Мені здавалося, що з кожною годиною мій кашель ставав глибшим, а легені боліли більше. Правду казали про любов голландців до чистоти, про голландські засоби для чищення — у маркеті був неймовірний вибір найрізноманітнішої побутової хімії з невідомими мені назвами, і я повернувся до свого номера з пляшкою, на якій був намальований білий лебідь на тлі засніженої гори, з черепом та перехрещеними кістками з протилежного боку. Та хоч засіб був достатньо сильним, щоб вивести смуги з моєї сорочки, він виявився надто слабким, щоб усунути плями з коміра, які злиняли від печінково-брунатних ляпок до зловісних кругів, що налізали один на одного, як отруйні гриби. Я прополоскав сорочку вчетверте чи вп’яте — з очей у мене текли сльози, потім зібгав її, зав’язав у целофанову торбину й запхав у самий кінець найвищої полиці в шафі. Я не міг кинути її в канал, бо знав, що вона випливе на поверхню, а якогось тягарця в мене не було, і боявся винести її на вулицю й запхати у сміттєвий бак — хтось побачить, і мене схоплять, я знав, що станеться саме так, це знання було глибоким та ірраціональним, як інколи знаєш подальший розвиток подій уві сні.

На короткий час. Що означає «на короткий час»? Усе займе щонайбільше три дні, сказав мені Борис в Анни де Лармессен. Але він тоді не врахував появу Фріца й Мартіна.

Дзвони й гірлянди, різдвяні зорі у вітринах крамниць, стрічки та позолочені горіхи. Уночі я спав у шкарпетках, у брудному пальті, у светрі з високим коміром, крім того що накривався ковдрою, бо навіть до кінця вивернутий проти годинникової стрілки, як рекомендувалося в переплетених шкірою готельних інструкціях, регулятор на батареї не допомагав прогріти кімнату настільки, щоб полегшити мою лихоманку. Білий гусячий пух, білі лебеді. Кімната смерділа хлоркою, як дешеве джакузі. Чи долітав цей сморід до покоївок у коридорі? Мені дали б не більше десяти років за крадіжку музейної картини, але, вбивши Мартіна, я переступив межу в інший світ, з якого повернення не було.

Проте я якось прилаштувався витримувати думки про смерть Мартіна чи, радше, обминати їх. Цей учинок — із його вічністю, незворотністю — закинув мене в настільки інакші світи, що для багатьох практичних аспектів життя я був уже по суті мертвий. У мене було таке відчуття, ніби я перебуваю поза всім, ніби дивлюся на землю з крижини, що відпливає все далі в море. Того, що зроблено, не повернеш. Мене більше немає.

Та й добре. Я небагато важив у системі речей, як, до речі, й Мартін. Нас легко забудуть. Ми послужимо людям соціальним або моральним уроком, не більше. Але картину — картину пам’ятатимуть і оплакуватимуть її втрату завжди, принаймні доти, доки триватиме історія, доки льодовики розтануть і вулиці Амстердама підуть глибоко під воду. Кому відомі й цікаві імена турків, які висадили в повітря дах Парфенону? Імена мулл, які наказали зруйнувати статуї Будди в Баміянській долині? Але живі вони чи мертві, а їхні діяння вічні. Це найгірший вид безсмертя. З наміром чи без, я погасив світло в самому серці світу.

Втручання вищої сили: ось як страхові компанії називають такі катастрофи, настільки рідкісні або загадкові, що ніяк інакше їх і не поясниш. Можна, звичайно, послатися на випадковість, але деякі події так далеко відходять від страхових таблиць, що навіть страховики мусять посилатися на надприродні явища, аби пояснити їх, — гниле моє щастя, якось сказав мій батько однієї ночі, коли ми сиділи в густій темряві біля басейну й він курив «вайсрой», сигарету за сигаретою, щоб відігнати комарів, то був один із небагатьох випадків, коли він намагався поговорити зі мною про смерть моєї матері, про те, чому