Олександр Боргардт - Аналітична історія України
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він – новий самодержець, добре знає дурну російську історію та одвічну байку про те, що от «царь-батюшка» – добрий, а от злі у нього чиновники. Він і пише статтю – «Головокружение от успехов», реабілітуючи себе та добре знаючи, що справу вже зроблено: відправлені до Сибіру мільйони селян («кулакі») – назад ніхто не поверне. А колхозне рабство з його копійками на трудодень, – полишиться.
Колективізація була свідомим поверненням до імперської практики перед 1861, та досить успішним, хоча й не повним. Не було відновлено торгівлю людьми, але й на це є переконливі пояснення. По-перше, вона носила би ринково-капіталістичний характер, присмак, чужий совєцькому «соціалізмові», а по-друге, і це чи не є головне – тепер усі кріпаки були в одній – державній власності.
Віддамо належне українському народові – саме він, здається, зчинив найзапекліший опір сталінському проектові, прискоривши за це своє покарання через голодомор. Тут маємо дуже скупу й непевну документацію, але є підстави вважати, що за час проведення колективізації в Україні, – більше 10 000 сталінських попихачів – «колективізаторів» – приплатили життям.
Сталін, віддамо йому належне й тут, стає справжнім батьком більшовицького волюнтаризму, брехні та окозамилювання. Падіння виробництва після колективізації він мерщій представляє як «головокружєніє от успєхов», але не ліпше і з п’ятирічкою. Перша п’ятирічка, як і всі останні, ніколи не була вчасно виконаною; він, добре знаючи про все, – об’явив її на партз’їзді виконаною за чотири (!) роки. Він не любив брехні лише аматорської, непрофесійної, що кидається у вічі; та незрідка карав – саме за таку.
Цікаво буває тепер подивитись на кінохроніки тих років, – як вони всі там метушаться! Все це була свідома підробка, бо у такому темпі жодна людина не витримає й півгодини.
Безкарність розкладає найбільше, та розкладає будь-кого; він, колись зважений та розумний, стає цинічною та безоглядною людиною. Вбивство С. М. Кірова за його наказом – не тільки усунуло небезпечного суперника, який вже на XVII з‘їзді леґітимно претендує на вищу в країні посаду, а й дало нагоду ще брутально розправитися з будь-якою опозицією взагалі. Йому закидають також, що він напередодні війни, буцімто – «обєзглавіл армію», але, чи такі дорікання є так уже й слушні? – навряд.
Обурюватися нищенням Бога духу винних людей – то одне, а ставити питання саме так – дещо безглуздо. Бо, до чого вони придалися їй у «Вєлікой Отєчєствєнной», оті «гєроі гражданской войни»? По тих же К. Ворошілову, С. Тімошєнку або С. Будєнному видно – аж ні до чого. Або маршал М. Тухачевскій, що так добре упорався з погано озброєними селянами Тамбовщини, та вкупі з тим же С. Будєнним ледь уніс ноги з-під Варшави 1920, від справжніх солдат Ю. Пілсудського та С. Петлюри. Кишеньковий наполеончик, він «сознался по всєм» (в чому треба) через годину по арешті.
Так, може не «обєзглавіл», а тільки «слєгка почістіл» (від нездарних та недолугих)? Хоч і у властивий собі катівський спосіб. Та, до того, звідки ж воно відомо, що вони дійсно не снували якоїсь змови проти «вождя і учітєля»?
Багацько, чого він накоїв, малий та рябий грузін на російському престолі, але ділом усього життя – найбільш визначною справою «отца народов», колишнього «наркома по дєлам національностіє», стало – безумовно, те, що можна було би охрестити «Вєлікой Чісткой», – нищення, геноцид народів Третьої російської імперії. Вбивство цілих націй. Уміле сталінське сполучення провокацій (яким же геніальним провокатором він був!) з терором, яке зайняло десятки років. Практично мало не всю останню половину життя «отца народов».
Ось від цього – вже на повну силу тхнуло божевіллям. А саме воно, це божевілля, набувало чітких рис системи: його смертельним ворогом стає все національне. Та це стане й заповітом для його недолугих спадкоємців. Чи він, бува, мстився у подібний спосіб на власному короткому націоналістичному минулому?
* * *
Історики не звикли укладати події сталінської епохи до певної системи, пов’язуючи їх тільки із самою особою «вождя». А, шкода, бо тут були, як ідея, так система: убивство всіх неросійських націй та їх культур, ґеноцид.
Провокації було розпочато, коли у 20-ті роки створили дещо сприятливі умови для розвитку національних культур у «рєспубліках СССР», для їх відродження. Очевидною метою був, однак, не розвиток культур, не відродження, метою була провокація: висвітити відданих, національно свідомих людей, аби покінчивши 1930 остаточно з комедією відродження, – почати їх нищити. Навіть і потім, 1937, улюблена теза совєцької пропаґанди – «пострадалі всє», – була так само брехливою, як і усе інше. Далеко не «всє», а переважно «інородци» та «іностранци». Все це є вже досить відоме. До цього ж плану нищення входили й штучні голодомори – 1933, 1947… Перший з них забрав 9–10 млн. життів в Україні, а у Казахстані десь 1,5 млн (але ж і казахів було значно менше). Метою останніх було вже не нищення інтеліґентів, а знищення селянства, депонента народної культури народів.
Важливою частиною цього розлеглого плану, можна так сказати – ґенерального, – було свідоме використання усіх можливостей «Вєлікой Отєчєствєнной», щодо цього ж. Багато успіхів принесло віддання Прибалтики, Білорусі та України під гітлерівську окупацію, де наці продовжували справу більшовиків – вибивали тих патріотів та націоналістів, яких не добив Сталін. Потім їх усіх «визволили», щоб продовжувати репресії. Починаються нові чистки, з’являється новий кримінал – «бил прі німцах», «бил в оккупаціі».
Доповнився цей величний сталінський план і новим, заключним етапом, виселенням цілих народів. Встигли повністю виселити німців, татар, греків, чеченів тощо. Напередодні 1953 були складені поіменні списки на депортацію на схід усіх совєцьких жидів. Розважувано, як відомо, подібні плани й щодо нас, українців, але… Не вистачило, мабуть, ні сил, ні часу, ні ресурсів. Однак, – хіба не зазнала етнічних чисток та депортацій (1939, 1944) Західна Україна? – хіба ж із татарами та греками – не прихопили ще півмільйона (а – чи не більше?) українців зі сходу?
Не будемо зайвого разу нагадувати, що згідно міжнародного права – депортації вважаються ґеноцидом.
Таким чином, Сталін – ніяк не «отєц народов»; він був, насправді, – катом народів.
До цього зазначимо ще одну разючу подібність, та чи не головну, сталінізму та гітлерізму, двох близнюків XX ст.: обидва немислимі без народовбивства, ґеноциду. Хоч Сталін цілком обходився без якоїсь там «расової теорїї». Йому цілком вистачало класичного великоімперського шовінізму, російського та інтер-люмпенського.
Але, крім масового та особистого терору всередині країни, – був ще терор зовнішній, проти людей, які змогли
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аналітична історія України», після закриття браузера.