Павло Архипович Загребельний - Тисячолітній Миколай

наодинці з землею, рослинами, тваринами, тому його індивідуальне життя нерушиме і так званий колективізм чужий і ворожий йому за самою своєю суттю. Так звана революційна свідомість теж ворожа йому, бо ним цілковито володіє свідомість землі. Земля під ногами — ось його світ, його погляд з вічності, його ідеологія. Він знає тільки одну необхідність — необхідність землі, і це дає йому незалежність і силу. Душу в селянина можна вбити — тільки забравши в нього землю й хліб з неї. Хліб вигребли — душі вишкребли і стали напихати в них партійного клоччя диктатури пролетаріату і класової боротьби.

Зубожіння життя неминуче тоді, коли все спілкування між смертними зводиться тільки до класової боротьби. Але ж більшість людей не цікавиться, хто кому підкоряється, хто має владу і яка та влада. Значимість і краса життя вищі за все і безсмертні. Коли ж говорити про боротьбу, то й тут не тільки той віковічний потік, де б’ється бідність з багатством, а ще безліч ручаїв і розтоків, де стикаються віри, звичаї, спогади й надії, чоловіче й жіноче, жителі гір і долин, лісів і степів, вологих річкових заплав і безплідних суходолів, уміння й нездарність, працелюбство й лінощі, життя безмежне, прекрасне навіть у його випадковостях, воно загадкове й незбагненне, і саме в цьому його найвища цінність і привабливість, а не в пісній ідеології, яка то відкидала будь-які таємниці, похваляючись всезнанням світу від субкварків до людської душі, справжню моральність підміняла класовою свідомістю, віру — вказівками, сумніви — переконаністю, право вибору — відданістю.

Життя — це не готельний номер, не казарма, не казенна камера і не чернецька келія. Воно схоже на стару селянську хату, де в заснованих павутиною кутках і в таємничих скринях бабусиних давні спогади, в тьмавому полиску ікон незбагненна святість, в незграбних саморобних меблях — надійність і захищеність простого людського щастя, майстерно вибудувані з пухнастих подушок язичницькі храми спочинку і запліднень як уперте нагадування цро те, що людині дорожча й властивіша любов, а не ненависть, а всі оті торбинки, коробочки, вузлики з насінням, позатикані за сволок, за коминок, за жердку з одягом — мовби символи проростання й незнищенності життя, запорука і символ вічного тривання.

Убогість ідеалів веде за собою убогість побуту, линяють барви, сірість наповзає невідворотно, і тільки іноді прозирають крізь безнадійну далеч віків ті дитячі ранки нашого життя, в його веселих буйнощах, яскравих кольорах, згуках і яснім сяянні.

А боротьба в самій людині! Дух воспаряє до небес, а тіло гнітить до землі, чортове — чортові, богове — богові, щоденний хліб і хліб завтрашній, нетерплячка оволодіння і мудрий спокій очікування того, чого ще й не видно за обріями.

А між вченими й невченими, дурнями й розумними, підлими й благородними, жорстокими й милосердними нерівність фізична, розумова, духовна, без якої неможливий ніякий розвиток та й саме життя. Рівність хіба що в християнській тройці, та й то на картині Рубльова в ангелів хітони різнобарвні.

Все можна організувати: ентузіазм, самовідданість, захвати, кару і помсту, але добра й милосердя не організуєш. А вони народжуються в людях, що всім своїм життям переконують нас у тому, що тільки так треба жити.

Професор Черкас жив саме так і вмер теж так, бо вмирало, вимирало селянство, часткою якого, він був завжди.

Власне, він і був не вчений, а селянин, як і я.

…Двадцятий з’їзд партії відбувався в Москві саме в дні третьої річниці смерті Сталіна. Може, для вшанування пам’яті вождя, за яким і після його смерті темною стіною стояли запеклі сталіністи, і їхній зубовний скрегіт лунав не тільки над табором миру, демократії й соціалізму, але й над усім прогресивним, а також «регресивним» людством.

Ніхто не сподівався того, що там станеться, що буде закрите засідання в кінці з’їзду, і доповідь Хрущова, і слова «культ особи», які вилетять з-за червоних зубців Кремлівської стіни, мов залізні криваві птахи і ширятимуть над світом довіку.

Мене просвітив і втаємничив у високі партійні справи Терешко. Приторохтів з Веселих Хуторів на своїй перекаліченій машині, став біля лабораторії, не глушачи мотора, забіг до мене, тернув долонею зарослі рудою щетиною щоки.

— Ну, жизнь! Вуха попухли без курива! На станції в бухвет привезли сигарети — не мій сорт!

Я засміявся:

— Все підряд курять тільки безпартійні? А ти, Терешку, як член партії, перебірливий?

— Та казав же ж: на фронті вписали, а тепер і не рад, бо Щириця замучив до смерті! Сьогодні знов збирає на засідання. Будем рішать, що робить з Сталіном!

— З Сталіном?

— В Москві Хрущов уже рішив, тепер ми. Предполагається на три часа ночі. Приходьте, Миколо Федоровичу, буде цирк! Сталіна будем топить у ставку!

Я ніяк не міг збагнути, про що він говорить.

— Якого Сталіна? Про що ти, Терешку?

— Нашого ж! Пам’ятника біля контори!

— Зруйнуєте пам’ятник?

— Авжеж! Щириця сказав мені приготувать трос, зачепимо, а тоді я грюзовиком смикну — і в ставок.

— Він же гіпсовий, може виринути.

— Борону «зиґзаґ» причеплю — тільки булькне! Прийдете? Ну, цирк буде!

Вандали зруйнували Рим, щириці руйнують пам’ятники, перед якими ще вчора плазували. Гидко було мені на душі, не пішов я дивитися на цирк, де рудий гладіатор Терешко розважатиме новітніх кривоприсяжних патриціїв.

Щириця сам знайшов мене наступного дня і, зібгавши в дудочку свої нахабні губи, з сумовитою урочистістю повідомив:

— Нарешті партія розоблачила цього кривавого тирана!

Я мовчки дивився на нього.

— Ви безпартійний, Миколо Федоровичу, і ще нічого не знаєте, тому я швиденько вас інформую. — Щириця пройшов од дверей, знайшов табуретку, присунув її до лабораторного столу, за яким я тяжко вигніздювався, приклав долоні до бекеші на грудях. — Тепер наш дружній науковий колектив повинен бути єдиний і монолітний в боротьбі за…

— За чи проти? — поцікавився я.

— Себто?

— В боротьбі за що чи в боротьбі проти чого? — уточнив я, не приховуючи іронії.

Але Щириця і в часи свого найвищого торжества був абсолютно нечутливий до іронії, то що ж казати тепер, коли він перебував у такім пригніченні духу?

— Я прийшов до вас порадитися, Миколо Федоровичу, — з ангельською смиренністю мовив Щириця, — ви тим часом виконуєте обов’язки завідуючого лабораторією, а невдовзі станете й завідуючим, ніхто не має сумнівів, бо Москва однаково ж пришле вам кандидатський диплом, хоч і не слала його, вважайте, рік цілий, мабуть, через підступи й обмови облесних людців, отож ви тут третя сила після парторганізації і адміністрації, сила наукова, а наша агростанція завжди була науковою інстанцією, тому ваша