Болеслав Прус - Лялька

з них будуть нещасні, як Венгелек, а другі віддячать мені, як залізничник Висоцький…»

Він знову пригадав Гейста і його таємничу лабораторію, в якій викльовувався зародок нової цивілізації. Там вкладений капітал і праця окупилися б мільйони разів. Тут і величезна мета, і можливість заповнити своє життя, а в перспективі слава й могутність, яких ще не було на світі… Панцерники, що пливуть у повітрі!.. Чи може бути величніша перспектива?.. «А коли не я знайду той метал, а хтось інший, що дуже можливо?..» — запитував він сам себе. «Ну, та й що? В крайньому разі, я належав би до тих, хто сприяв успіхові винаходу. Задля цього варто пожертвувати непотрібні гроші й безцільне життя. Хіба не краще спробувати завоювати безсмертну славу, аніж скніти в чотирьох стінах або дурніти за преферансом?..»

Поступово в душі Вокульського все виразніше став вирисовуватись якийсь план. Але чим докладніше він його обмірковував, чим більше відкривав у ньому добрих властивостей, тим ясніше відчував, що для його здійснення йому бракує енергії і навіть охоти.

Воля його була цілком паралізована; пробудити її могло лише сильне зворушення. Але зворушення поки що не приходило, а буденний плин життя все глибше затягав його в апатію. «Я вже не гину, а просто гнию», — думав він.

Жецький, що навідував його все рідше, з жахом дивився на свого друга.

— Погано ти робиш, Стаху, — казав він не раз. — Погано, погано й погано… Як так жити, то краще не жити…

Одного разу слуга подав йому конверта, на якому адреса була написана жіночою рукою.

Він розірвав його і прочитав:

«Мені треба Вас бачити. Жду Вас сьогодні о третій годині дня.

Вонсовська».

— Чого їй від мене треба? — здивувався він.

Але без чверті три поїхав.

Рівно о третій Вокульський був у передпокої Вонсовської. Лакей, навіть не питаючи, хто він, відчинив двері в вітальню, по якій з кутка в куток швидко походжала гарненька вдова.

Вона була в темній сукні, що прекрасно облягала її класичну постать; руде волосся, як звичайно, було зібране в важкий скрутень, але замість шпильки його придержував вузенький стилет із золотою ручкою.

Побачивши її, Вокульський несподівано для себе зрадів і розчулився; підбіг до неї і палко поцілував її в руку.

— Я навіть не повинна говорити з вами, — сказала вона, вириваючи руку.

— То нащо ж ви мене покликали? — відповів він здивовано. Його немов облили холодною водою.

— Сідайте.

Вокульський мовчки сів; пані Вонсовська так само ходила по кімнаті.

— Це, просто чудово, що ви наробили! — обурено почала вона, трохи помовчавши. — Через вас світську жінку зацькували плітками, батько її захворів, вся рідня занепокоєна… А ви собі місяцями сидите вдома, підводите десятки людей, які вам безмежно вірили, а тепер навіть шановний князь називає ваші дивацтва «ілюстрацією до поведінки жінок»… Поздоровляю вас… і коли б це робив якийсь студент…

Вона раптом замовкла. Вокульський страшно змінився на обличчі.

— Ах, що з вами?.. Сподіваюсь, ви не зомлієте? — злякано промовила вона. — Я дам вам води або вина.

— Дякую, — відповів він. Обличчя його швидко набуло свого звичайного виразу. — Ви ж бачите, що я справді нездоровий.

Папі Вонсовська пильно подивилась на нього.

— Так, — мовила мова, — ви трохи схудли, але борода вам личить. Не брийте її… з нею ви стали інтересним мужчиною…

Вокульський почервонів, як хлопчик. Він слухав пані Воисовську і дивувався, відчуваючи, що не сміє її і майже соромиться. «Що це зі мною робиться?» — подумав він.

— В усякому разі, ви повинні виїхати кудись на село або на дачу. Де це видано — сидіти в місті на початку серпня!.. Годі! Післязавтра я заберу вас до себе на село, бо інакше тінь небіжчиці Заславської не дала б мені спокою… Від сьогоднішнього дня ви будете обідати й вечеряти у мене. Після обіду ми поїдемо на прогулянку, а післязавтра… прощавай, Варшаво!.. Все!

Приголомшений цим натиском, Вокульський не знав, що відповісти. Не знав, що робити з своїми руками і відчував, як палає його обличчя.

Вонсовська подзвонила. Увійшов лакей.

— Подай вина, — наказала вдовичка. — Знаєш, того, угорського… Пане Вокульський, закуріть.

Вокульський узяв цигарку, молячись в душі, аби в цього т не затремтіли пальці. Лакей приніс вино і два бокали.

Пані Вонсовська иалида обидва.

— Пийте, — сказала вона.

Вокульський вихилив бокал одним духом.

— Отак, прекрасно!.. За ваше здоров’я! — додала вона і випила. — А тепер випийте за моє…

Вокульський випив другий бокал.

— А тепер випийте за здійснення моїх планів… Прошу, прошу… Тільки одразу!

— Пробачте, пані, — промовив він, — але я не хочу впитися.

— Значить, ви не зичите мені здійснення моїх планів?

— Чому ж ні? Але я повинен спочатку взнати їх.

— Справді?.. — вигукнула пані Вонсовська. — Це вже щось нове… Ну, тоді можете не пити.

Вона одвернулась до вікна, постукуючи носком черевика об підлогу. Вокульський замислився. Так вони мовчали кілька хвилин; нарешті Вонсовська заговорила:

— Ви чули, що зробив барон?.. Як це вам подобається?

— Добре зробив, — відповів Вокульський уже зовсім спокійним тоном.

Пані Вонсовська підхопилася з крісла.

— Що-о?! — крикнула вона. — Ви захищаєте чоловіка, який вкрив ганьбою жінку?.. Грубіяна, егоїста, який задля помсти не погребував наймерзеннішими засобами…

— Що ж він такого зробив?

— Ага, то ви нічого не знаєте?.. Уявіть же собі, що він зажадав розводу з дружиною, а щоб зробити скандал ще гучнішим, стрілявся з Старським…

— А й справді, — подумавши, сказав Вокульський. — Він же міг, нічого нікому не кажучи, пустити собі кулю в лоб, спочатку записавши жінці все своє майно.

Пані Вонсовська страшенно обурилась.

— Безумовно, так зробив би кожен мужчина, який має хоч краплю шляхетності і честі… Він краще вбив би себе, аніж тягнув би до ганебного стовпа жінку, кволу істоту, якій так легко помститись, маючи за плечима багатство, високе становище й суспільні забобони!.. Від вас я цього не сподівалась… Ха-ха-ха!.. І це та нова людина, той герой, що мучиться й мовчить… О, ви всі однакові!..

— Пробачте, пані… Але які саме претензії ви маєте до барона?

В очах Вонсовської спалахнули блискавки.

— Любив барон Евеліну чи ні? — спитала вона.

— До божевілля!

— А от і неправда!.. Він удавав, що її кохав, брехав, що божествить… А в першому ж випадку довів, що навіть трактував її не як рівну собі людину, а як невільницю, якій за хвилинну слабість можна накинути мотузку на шию, витягнути на ринок і прилюдно осоромити… Ех ви, владарі світу, облудні істоти! Поки вас засліплює звірячий інстинкт, ви повзаєте коло ніг, готові вчинити будь-яку