Олександр Боргардт - Аналітична історія України

монополія» «государствєнний монопольний капіталізм»; а це дає привід зацікавитись – як же було з монополіями в Росії? В минулому не було потреби торкатися проблеми монополізму в Росії, то коротко розглянемо це зараз.

Посилено насаджував монополію в Росії цар-реформатор Пєтр I. І ще за нього стали відчутні численні хиби від цього. Його наступники були більш-менш байдужі до цієї проблеми, але, по них настає епоха Єкатєріни II. Вона – віддамо їй належне, була в цьому питанні цілком здорових поглядів, читала, схоже, англійських ринкових економістів та зналася на справах. Принаймні, у своєму указі від 27.11.1767, щодо стану справ на казенній (а значить монопольній фабриці шкір) писала, зокрема, що:

…дешевизна родится только от великого числа продавцов и от великого умножения товаров.

За її царствування кількість приватних фабрик у Росії більше ніж потроїлась, та відповідно зросли прибутки від експорту. Її син Павєл I, знову ж, сприяв монополізації, так само як і Ніколай I.

Зауважимо, що сам устрій Росії – самодержавство сприяв розвитку самодержавства в усіх галузях життя, зокрема, в економіці. «Развітіє капіталізма в Россіі» призвело до того, що він був на 1917 значно більш монополізованим ніж будь де. Але, остаточною перемогою монополізму в Росії став рік 1917, рік пролетарської революції та утвердження «лєнінских ідєй», коли монополістичний капіталізм став державним устроєм Росії. Можна стверджувати, що по 1991, попри всі роздержавлення і приватизації – монополізм непорушно зберігся. Зрушити в якийсь інший, більш демократичній бік – Росія вже не може.

Затримаємось на час, аби кинути оком на те, як же зворушливо все це виглядає. Був, пригадуєте, такий собі К. Маркс, який уславився тим, що, як десь написав В. Маяковский: «грабящіх прібавочную стоімость – за руку поймал с полічним». Довів, що робітник є бідний тому, що капіталіст грабує з нього оту «прібавочную стоімость». А, як завести «діктатуру пролетаріата», то пролетарій і матиме усе, що заробив; бо «прібавочная стоімость» від якої багатів буржуй тепер уся повернеться до нього. А тут бачите нічого схожого, бо:

…все условия жизни обрекают громадное большинство этих разрядов населения на необходимость трудиться и на невозможность скопить какие-то ни было запасы.

А до цього ще й таке: «Государственный капитализм для нас спасение…». От і поставимо запитання – за державного капіталізму (особливо монополістичного), «прібавочную стоімость» можна дігнати й до 80–90 %, – хто та де її бачив? Починаючи від 1917 та по рік 1991? Принаймні з тих же робітників.

Стисло обмежимося фактами.

Ствердимо лише, що був під виглядом «соціалізму» – саме монопольний держкапіталізм, із найбільшою у світі нормою експлуатації (порядка 80–90 %, саме вона про це переконливо й свідчить) та з колективним власником, класом партійної номенклатури, який жив та живе «по потрєбності», за наш із вами рахунок. Класом-паразитом, який за будь-яких соціальних змін повинен бути скинутий та позбавлений на приватну власність. Ця «приватна власність», награбована у народа, – підлягає обов’язковому відчуженню.

«Управлєніє голодом», або «хлєбной карточкой», як делікатно формулює «вождь», – то цілком особливий розділ совєцької історії. Постійне підголодовування, викликане дефіцитом продуктів і штучним створенням черг за ними, було не так орґанічним наслідком совєцького устрою, який, коли остаточно здеґрадувала колгоспна система – спромігся закупати необхідну кількість зерна за кордоном, за нафтадолари, – як постійним засобом нагадати: хто в домі хазяїн. Ну і, зрозуміло, щоби взагалі, – життя медом не здавалося.

Але, на цьому загальному невтішному тлі бували й голодівки капітальні, коли злочинна московська ленінська влада – розраховувалася голодною смертю з мільйонами небажаних їй людей. Бо скільки ж отих людських покидьків із номенклатури колишньої – мільйон? – два? А небажаних – багато десятків (мільйонів). За совєцькі роки бували наступні голодівки-голодомори: 1921 – на Поволжі та в Україні; 1933 – в Україні (разом із Кубанню) та у Казахстані; 1947 – знову ж, в Україні.

Підкреслимо щодо них:

1. Жодних стихійних, метеорологічних передумов, які могли би привести до недороду, – ці голодівки не мали. Це твердження повністю підтверджується архівними матеріалами Гідрометслужби (автор їх свого часу переглядав).

2. Всі три були спричинені попередніми та біжучими конфіскаціями хліба у виробників, у населення (підтверджується документами часу).

Перший із них – 1921 – був, так би мовити, дослідним: на ньому відпрацьовувалися механізми наступних голодоморів. Що він був бажаним для влади, свідчить ряд фактів. По-перше, Україна вважається старим ворогом Москви, а Поволжя було опорою білого руху підчас громадянської війни. По-друге, коли створений з приводу голоду надзвичайний комітет – невиправдано енергійно взявся за допомогу голодним, – його розігнали. А учасників, крім М. Горького, – посадили. Промахом було й те, що про голод широко сповістили, – поспішили на допомогу голодним американці.

Тому другий голодомор – 1933, проводився московськими (ну, і місцевими) злочинцями з повним урахуванням досвіду першого. Були вжиті необхідні запобіжні заходи: терени з голодуючими були відокремлені, щоб ніхто не втік від призначеної йому долі; крім того, все було запобігливо засекречене, аби ніхто про це не довідався. На зв’язок полишалася дипломатична пошта, через яку й проникли відомості про черговий московський голодомор.

Тому не дивно, що він став тріумфом Москви, справжньою вершиною совєцьких голодоморів. Втім, про нього, як і про наступний останній, 1947, – ми напишемо далі, окремо. Останній, що там казати, мав стати подібним до другого, але – не став; люди не дали йому стати таким, налякавши цього разу сталінських попихачів.

Бо, нема у світі більш боягузливоі наволочі; як нема й більш нелюдської…

* * *

Певною загадкою (або альтернативою, якщо хочете) полишаються для нас витоки отієї «коллєктівізаціі сєльского хозяйства»; що це, власне, було? Невже справжня, спроба навести «соціалізм в дєрєвнє», тобто одержати й сільсько-господарське виробництво, зробивши і його монопольним, безальтернативним? Про це переконливо свідчить практика справи, коли мавпувалися, аж до процедури вступу, оті ще «воєнниє посєлєнія»? Чи може по спробі першого, досвідного, так би мовити, штучного голодомору 1921 в умовах індивідуального ще господарства, усвідомлення, як це клопітно та важко – відібрати хліб. Та того, наскільки полегшує голодний ґеноцид – саме наявність «колхозного строя»? Виходячи з нашого політичного досвіду схиляємось саме до останньой версії; насамперед в тому, що надто вони вже співпали в часі: колективізація 1930 та український голодомор 1933.

4. «Отєц народа»

Іосіф Сталін (1879–1953), безумовно, був ключовою постаттю «новой Россіі». На неглибокому Заході його хутко віднесли до плеяди «азійських тиранів», типу Івана IV або Пєтра I; на тому й заспокоїлися. Дивна та смішна справа, але там його страхалися менше, ніж його риваля Лева Троцкого