Іван Семенович Левицький - Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький

Тiльки що Ме­лаш­ка сту­пи­ла на пo­piг, Кай­да­ши­ха крик­ну­ла так, на­че на нeї хто ли­нув кип'ятком:

- Не йди до Мот­рi по­зи­ча­ти хлi­ба, бо но­ги ро­га­чем по­пе­ре­би­ваю! В неї снi­гу зи­мою не дiс­та­неш. В Кар­по­вiй про­ти­вiй ха­тi две­рi бу­ли од­чи­не­нi. Мот­ря по­чу­ла цi сло­ва.

- Як тiльки кот­ра з вас сту­пить на мiй пo­piг, то я вам обом по­пе­ре­би­ваю но­ги оцiєю ко­чер­гою! - крик­ну­ла Мот­ря з сво­го по­ро­га i по­ка­за­ла ко­чер­гу. - Сплять до обi­ду та ще ме­не й су­дять: су­дiть вже Ме­лаш­ку, а ме­не не за­чi­пай­те.

Мотря при­чи­ни­ла свої две­рi, аж го­ри­ще за­гу­ло. Ме­лаш­ка по­бiг­ла до су­сi­ди по­зи­чать хлi­ба на обiд.

Мелашка по­зи­чи­ла хлi­ба i вер­та­лась че­рез свiй са­док. Во­на вгля­дi­ла в сад­ку Лав­рi­на.

- Зобiжає те­бе, моє сер­це, ма­ти, - ска­зав Лав­рiн i не­на­че зак­ра­сив ма­те­ри­ну лай­ку своїми лас­ка­ви­ми сло­ва­ми.

- Дарма, що ма­ти лає, аби ти ме­не тi­шив своїми очи­ма, - ска­за­ла Ме­лаш­ка, гля­нув­ши Лав­рi­но­вi в са­мi си­нi очi.

Йшла во­на за хлi­бом, са­док не­на­че пов'яв для неї й лис­тя по­жовк­ло, а як вер­та­ла­ся на­зад, гля­ну­ла ми­ло­му в вi­чi, i для неї знов са­док роз­вив­ся й за­зе­ле­нiв, i сон­це ве­се­ло на йо­му заг­ра­ло.

I знов в Кай­да­ше­вiй ха­тi по­ча­ла­ся ко­лот­не­ча Кай­да­ши­ха по­ча­ла сва­риться й ста­ла ду­же лай­ли­ва та оп­риш­ку­ва­та. Во­на на­па­да­лась на Ме­лаш­ку сли­ве кож­но­го дня, то­чи­ла її, як во­да ка­мiнь. Мот­ря не лю­би­ла Ме­лаш­ки i все чо­гось пiд­ко­пу­ва­лась пiд неї, мов рiч­ка пiд кру­тий бе­рег. Ме­лаш­ка жи­ла з Кай­да­ши­хою в од­нiй ха­тi, а че­рез Кай­да­ши­ху Мот­ря бу­ла не­доб­ра й до Ме­лаш­ки.

Настали жни­ва. Кай­да­ши­ха зап­ряг­ла Ме­лаш­ку до ро­бо­ти, як у вiз. Ме­лаш­ка вже ну­ди­лась за Бiєвця­ми, за батьком, за своєю доб­рою ма­тiр'ю. Во­на про­си­лась в свек­ру­хи в гос­тi до батька, свек­ру­ха її не пус­ти­ла.

Кожної не­дi­лi про­си­лась Ме­лаш­ка в гос­тi, i кож­ної не­дi­лi Кай­да­ши­ха зна­хо­ди­ла для неї ро­бо­ту. Ме­лаш­ка за­жу­ри­лась.

- Чого ти, Ме­лаш­ко, жу­риш­ся, аж з ли­ця спа­ла? - пи­тав у неї чо­ло­вiк.

- Скучила за ма­тiр'ю. Вже й жни­ва ми­на­ють, а я нi ра­зу не бу­ла в ма­тiн­ки в гос­тях. Цiєї но­чi ме­нi сни­лось, що я ста­ла зо­зу­лею та й по­ле­тi­ла в Бiєвцi. При­лi­таю в батькiв са­док та й сi­ла на виш­нi. Батько не­на­че ви­хо­дить в са­док та й про­сить ме­не до ха­ти. Я влi­таю в ха­ту, див­люсь, а моя ма­ти ле­жить на ла­вi мерт­ва, за­вер­че­на на­мiт­кою, ук­ри­та чор­ним сук­ном, згор­ну­ла ру­ки на гру­дях i жа­лiб­но ди­виться на ме­не.

- Коли ма­ти не пус­кає, то я поп­ро­шу батька. Виж­не­мо яри­ну, то, мо­же, й пi­де­мо в гос­тi.

- Проси, Лав­рi­не, батька, бо я з нудьги не знаю, де дi­тись. Шу­мить дiб­ро­ва на гo­pi та тiльки жа­лю ме­нi зав­дає. Що­ве­чо­ра див­лю­ся на за­ро­сянськi го­ри, що­ве­че­ра по­ри­ває мою ду­шу! Як­би я ма­ла кри­ла, я б, здається, за­раз од­вi­да­ла свою неньку. Та­ка нудьга ме­не бе­ре, що, здається, як­би я зо­зу­лею ле­тi­ла, то лi­си б по­су­ши­ла своєю нудьгою, кри­ла­ми сад­ки по­ла­ма­ла б, сте­пи по­па­ли­ла б своїми су­хо­та­ми i зе­ле­нi лу­ги сльоза­ми за­ли­ла.

Молода мо­ло­ди­ця за­ли­лась сльоза­ми, як ма­ла ди­ти­на. Лав­рi­но­вi ста­ло жаль мо­ло­дої жiн­ки.

Вiн при­гор­нув її до се­бе, вго­во­рю­вав лас­ка­ви­ми сло­ва­ми.

- Здається ме­нi, що до моєї ма­тiн­ки й до­ро­га тер­ном та ко­лю­чою ожи­ною за­рос­ла, - ска­за­ла Ме­лаш­ка.

Лаврiн та­ки впро­сив батька, а батько по­чав вго­во­рю­вать Кай­да­ши­ху. Кай­да­ши­ха пус­ти­ла не­вiст­ку до ро­ди­ни, а са­ма та­ки не поїха­ла. На­вiть по­па­ди­нi пу­хо­вi по­душ­ки та на­лив­ка не за­ма­ни­ли її на За­па­дин­цi. Кай­да­ши­ха вго­во­рю­ва­ла поїхать до сва­тiв Кай­да­ша. Кай­даш не схо­тiв, бо в Бiєвцях бу­ла не­доб­ра го­рiл­ка.

- Вiзьми ж, Ме­лаш­ко, па­ля­ни­цю батько­вi, а дi­тям я пе­ре­дам гос­тин­ця; ось бач, яка па­ля­ни­ця! На За­па­дин­цях, ма­буть, i не ба­чи­ли та­ких па­ля­ниць, не тiльки що не їли, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха, по­да­ючи Ме­лаш­цi пух­ку па­ля­ни­цю.

Мелашка взя­ла па­ля­ни­цю в ру­ки. Па­ля­ни­ця, че­рез свек­ру­шин до­кiр, ста­ла для неї важ­ка, як ка­мiнь.

Лаврiн пi­шов з Ме­лаш­кою в Бiєвцi.

Тiльки що Ме­лаш­ка сту­пи­ла на батькiв по­рiг, та й за­ли­лась дрiб­ни­ми сльоза­ми, впав­ши ма­те­рi на гру­ди.

- Я ду­ма­ла, доч­ко, що ти вже од нас од­цу­ра­лась. Жда­ла я те­бе в гос­тi, в вiк­на виг­ля­да­ла, та вже й пе­рес­та­ла.

- Не пус­кав нас батько, не пус­ка­ла й ма­ти, - ска­зав Лав­рiн, - в жни­ва бу­ло ду­же ба­га­то ро­бо­ти.

- Чого ж це ти, доч­ко, так розп­ла­ка­лась? Ма­буть, ду­же ну­ди­лась за Бiєвця­ми та за на­ми, - го­во­ри­ла ма­ти, - при­ви­кай, сер­це, до чу­жо­го се­ла та до но­вої рiд­нi. Ад­же ж лю­ди якось зви­ка­ють. Не­дур­но ж ка­жуть: дiв­ка, як вер­ба: де по­са­ди, то прий­меться.

- Не так лег­ко, ма­мо, прий­ня­тись, - го­во­ри­ла Ме­лаш­ка, - ко­ли по­са­ди­ли нi­би на га­ря­чо­му пiс­ку.

Мати за­ду­ма­лась: во­на до­га­да­лась, який то був га­ря­чий пi­сок.

- У нас бу­ла, як, ро­жа цвi­ла, а те­пер та­ка ста­ла, як квiт­ка в'яла, - ска­за­ла Ба­ла­ши­ха сло­ва­ми пiс­нi, роз­див­ля­ючись на свою доч­ку. - Чо­го ти, доч­ко, зблiд­ла та на­че пи­лом при­па­ла? I го­лос твiй став та­кий ти­хий та смут­ний.

- Нема ме­нi од чо­го цвiс­ти. Як­би не Лав­рiн, то я б, здається, лад­на й до вас вер­ну­тись.

- Не мож­на, доч­ко! Зав'яза­ла го­лi­воньку, не розв'яжеш до­вi­ку, - ска­за­ла Ба­ла­ши­ха, ос­мi­ха­ючись че­рез сльози.

Матерi все зда­ва­лось, що Ме­лаш­ка ну­диться в Бiєвцях, що во­на ще ду­же мо­ло­да й жал­кує за дi­воцькою кра­сою та за чор­ною ко­сою. Во­на не ду­ма­ла, що Ме­лаш­цi бу­ло важ­ко в свек­ру­хи.

- Звикай, сер­це! Як я вий­шла за­мiж за тво­го батька, то й я пла­ка­ла, а да­лi звик­ла. Та­ка вже жi­но­ча до­ля.

Мелашка об­цi­лу­ва­ла ма­леньких бра­тiв i сес­тер, розв'яза­ла хуст­ку з гос­тин­ця­ми. Дi­ти вкри­ли хуст­ку, як му­хи мед, а в тiй хус­ти­нi бу­ло вся­ко­го доб­ра: i го­рi­хи з на­сiн­ням, i гру­шi, й яб­лу­ка, ще й ме­дя­ни­ки. Дi­ти аж плес­ка­ли в до­ло­нi та ще­бе­та­ли на всю ха­ту.

Балашиха зас­те­ли­ла стiл ска­тер­тею, пос­та­ви­ла пляш­ку з го­рiл­кою. Ба­лаш час­ту­вав зя­тя, а Ме­лаш­ка з ма­тiр'ю пiш­ла в са­док, жа­лi­лась на свек­ру­ху й свек­ра, вип­ла­ка­ла всi сльози, що зiб­ра­лись за всi жни­ва, i по­ли­ла ни­ми ма­те­рин са­док. Ма­ти сто­яла пiд виш­нею та й со­бi пла­ка­ла.

- Я тиж­ня не про­бу­ла в свек­ру­хи i вже сльоза­ми об­ли­ла­ся, - го­во­ри­ла Ме­лаш­ка. - Як­би Лав­рiн не ос­ту­пав­ся за мною, то во­ни б ме­не з'їли. А збо­ку че­рез сi­ни жи­ве Кар­по­ва Мот­ря, на­че лю­та змiя, не сприяє ме­нi че­рез свек­ру­ху. Зас­ку­буть, зак­лю­ють во­ни ме­не, ма­мо, як ли­хi шу­ля­ки го­луб­ку.

- То ти, доч­ко, не по­ту­рай свек­ру­сi. Ад­же Мот­ря не мов­чить, то й ти не мов­чи:

- Коли,