Нікос Казандзакіс - Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс

Сіявся дрібний лагідний дощик. Зорбас, перш ніж піти, розпалив мені пічку, і я цілий день сидів по-турецькому, простягнувши руки до вогню, нічого не їв і не пив, сидів нерухомо, заслухавшись у тихий шум першого осіннього дощу.

В голові не було жодної думки. Мій розум, скрутившись у клубочок, мов кріт у мокрому грунті, відпочивав. Я чув найтихші порухи, голоси і шкрябання в глибині землі, чув, як падають у неї краплини і бубнявіє насіння.

Я відчував, як єднаються небо й земля, наче в ті первісні часи, коли вони єдналися, мов чоловік і жінка, творячи дітей, а довкола понад берегом розлягався рев моря й було чути, як воно облизується, наче звір, що хлебче воду, висолопивши язик.

Я був щасливий і розумів чому. Коли щастя приходить до нас, ми рідко відчуваємо його. Лише коли воно мине, і ми оглядаємось назад, то раптом усвідомлюємо — часом з подивом — які ми були щасливі. А я на цьому крітському березі переживав щасливу мить і саме тоді й знав, що вона щаслива.

Неозорий простір, що тягнеться аж до берегів Африки. Раз по раз віє лівас — гарячий південний вітер, що долітає з далеких розпечених пісків. Уранці море пахне динею, опівдні вкривається серпанком, хвилюється, на ньому здіймається безліч маленьких дівочих персів, а увечері воно зітхає, спершу рожеве, потім червоне, як вино, а тоді темно-бузкове й густо-синє.

Пополудні я, граючись, набирав у жменю дрібного золотавого піску й давав йому, теплому й м’якому, просипатися між пальцями. Долоня моя — клепсидра[24], пісок — життя, яке тече й зникає; воно зникає, а я дивлюся на море, слухаю Зорбаса і в моїх скронях стугонить від щастя кров.

Пригадую, одного разу моя Маленька небога, чотирирічна Алька, коли ми напередодні Нового року задивилися на вітрину з іграшками, обернулась до мене й мовила: «Дядьку Змію — так вона мене називала — дядьку Змію, в мене від радості аж роги виросли!» Я здригнувся. Яке ж то диво — життя, і які схожі одна на одну в глибинах своїх, при самому корінні, всі душі, і як вони зливаються воєдино! Бо ось я відразу пригадав маску Будди, вирізьблену з блискучого ебену, що її мені пощастило бачити в одному далекому музеї. Був то Будда звільнений, сповнений найвищої радості по семи роках страждань. Жили в нього на лобі з обох боків так роздулись і випнулись від радості, що вирвалися з-під шкіри й стали схожі на два покручені, як сталева пружина, міцні роги.

Під вечір дощик перестав, небо прояснилося. Я зголоднів, проте був радий цьому, бо незабаром мав прийти Зорбас, а він же розпалить вогонь, і тоді почнеться щоденна церемонія кухарювання і розмов.

— Це теж нескінченна історія! — часто казав Зорбас, ставлячи горщик на вогонь.— Не тільки жінка — дай їй, боже, здоров’я! — Їда теж нескінченна історія.

На цьому березі я вперше пізнав, яку насолоду дає їда. Коли Зорбас розпалював між двома каменями вогонь і куховарив, коли потім ми сідали вечеряти, попиваючи вино, й розмова жвавішала, я відчував, що їда — це теж духовний процес, і що м’ясо, хліб та вино — це ті первісні елементи, з яких твориться дух.

Увечері, після тяжкої денної праці, Зорбас не мав настрою, розмовляв неохоче, слова з нього треба було просто витягувати, рухи його були втомлені й незграбні, аж поки він поїсть і вип’є. Та досить було підкинути, як він казав, вугілля в топку — і вся заніміла, розладнана машинерія його тіла оживала, наливалася силою й починала працювати. Очі займалися вогнем, спогади товпились у голові, ноги поривалися в танок, мовби на них виросли крила.

— Скажи мені, що ти робиш із їжею, яку споживаєш,— звернувся він якось до мене,— і я скажу тобі, хто ти є. Одні переробляють її на жир і лайно, інші пускають на працю й настрій, а ще інші, як я чув, перетворюють на щось божественне. Отож люди є трьох сортів. Я, хазяїне, не належу ні до найгірших, ні до найкращих. Я посередині. Те, що з’їв, обертаю на працю й добрий гумор. А це вже непогано!

Він хитро глянув на мене й засміявся.

— Ти, хазяїне, здається мені, намагаєшся переробляти наїдки на оте саме божественне, та це в тебе не виходить і ти мучишся. Ти заплутався, мов той ворон.

— А як же заплутався ворон, Зорбасе?

— Та він, бачиш, ходив собі повагом, як годиться воронові, аж одного дня закортіло йому виступати гордовито, як голуб, та відтоді бідолаха забув свою власну ходу, і тепер ходить вистрибом, ти ж, мабуть, і сам бачив.

...Я підвів очі — почув Зорбасові кроки, який спускався від шахти. Невдовзі він з’явився переді мною — голова похилена, обличчя кисле, ручиська теліпаються, ніби розгвинтилися.

— Добривечір, хазяїне,— процідив крізь зуби.

— Вітаю! Як сьогодні йшли справи, Зорбасе?

Замість відповіді він сказав:

— Розпалю-но я вогонь та щось приготую.

Він набрав у кутку оберемок дров, вийшов надвір, майстерно уклав їх між двома каменями й підпалив. Зверху поставив горщика, налив у нього води, вкинув цибулі, помідорів, насипав рису й почав варити. Я тим часом накрив маленьку круглу софру[25], нарізав великими шматками пшеничний хліб і наповнив вином із глека плетену баклагу, що її подарував нам ще в перші дні дядько Анагностис.

Зорбас укляк перед горщиком, мовчки втупившись у вогонь.

— Ти дітей маєш, Зорбасе? — зненацька запитав я.

Він обернувся:

— А чому це тебе цікавить? Маю доньку.

— Одружена?

Зорбас оскалився.

— Чого ти смієшся, Зорбасе?

— Смішне запитання, хазяїне. Чи вона дурна, щоб не одружуватись? Працював я колись на мідному руднику в Правіті, на Халкідіці[26]. І ось одного дня отримую листа від мого брата Янніса. Бач, я й забув тобі сказати, що маю брата: він у мене хазяйновитий, розважливий, релігійний лихвар і лицемір — ну, чоловік хоч куди, просто тобі стовп суспільства. Бакалійник у Салоніках. «Брате Алексісе,— пише він мені,— твоя донька Фросо пустилася берега, знеславила весь наш рід: вона має коханця й прижила з ним дитину, пропало наше добре ім’я. Змотаюсь я в село й заколю її».

— І що ж ти зробив, Зорбасе?

Зорбас здвигнув плечима:

— Сказав: «Ух! Ці жінки!», а тоді порвав листа.

Він помішав страву, посолив і