Олег Говда - Воїн-1. Незвідані світи, Олег Говда

Загалом і в іграх, і в романах — цих тупих, неповоротких велетнів, озброєних величезними палицями, «перси» цілком спритно мочили. Зі стоп'ятсотого удару. Але ж староста недаремно згадав, що тут проблема значно складніша. І, відчуває моя зад... інтуїція — що заковика не в протиударних характеристиках об'єкта. Десь глибше собака запорпалася. Зуб даю, політикою посмерджує. А-ну, перевіримо…

— Так… Шкода… Не можна… — буркнув я якомога суворіше і сунув носа в пивний кухоль.

— А я про що? — підстрибнув як ужалений староста. — Думаєш, не розумію, що Імператорові простіше стерти з карти одне село, ніж дати нелюдям зачіпку до війни?

Угу, картина олією. Вгадав. Будь-яке зазіхання на життя і свободу вищезазначеного троля, може призвести до ускладненням міжнародної обстановки, і переходу у гарячу фазу. А це означає, що шкодлива тварюка (інакше з чого шум піднімали?), користуючись дипломатичною недоторканністю, капостить у довіреному мені окрузі. А вкоротити пустотливі лапи, і тим паче надавати по задниці їй — не можна. Заборонено. Ню-ню…

До чого ж відсталий народ мешкає у тутешньому середньовіччі. Ну, нічого, зате я по вуха підкований передовим досвідом розвиненої цивілізації. Як там казав, здається, незабутній тато Мюллер у виконанні Бронєвого? «Немає людини — немає проблеми...» Втім, можливо, він цього й не говорив, але на суть справи такі дрібниці не впливають. Робити підлість чи дурість набагато приємніше, посилаючись на авторитети. Особливо, якщо ті вже не в змозі заперечити та засудити за наклеп.

— Знаєш, Ярополку… — моя, розкута двома повними кружками і половиною третьої, підсвідомість поспішала видати на-гора недоторканний запас народної та авторської мудрості. — Один дуже розумний товариш стверджував, що якщо не можна, але дуже хочеться, то можна.

Староста подивився на мене такими очима, з якими, напевно, свого часу апостоли слухали слова Спасителя. Потім ковтнув із кухля, видно сухе горло відмовлялося виробляти членороздільні звуки, і трохи сипло поцікавився:

— Хто ж так добре сказав?

— Шолом-Алейхем* [*насправді письменник теж нічого подібного не говорив, але після піару Юліана Семенова сумніватися в цьому чи заперечувати, у культурній компанії якось не прийнято]

— Шолом Алі-Хем? Шаман степових орків? — Ярополк наліг грудьми на стіл, і додав зовсім тихо, тож чути міг тільки я. — Цікаві в тебе знайомства Владиславе Твердиличу. Хоча, чому я дивуюся, пригощаючи пивом десятника барсів? — і закінчив уже зовсім життєрадісно. — Дякую…

— Стривай дякувати, староста. Я ще нічого не зробив.

— Дурний ти, Владе, хоч і розумний не по роках… — недбало відмахнувся староста, змахнувши при цьому зі столу свій, щойно спорожнілий кухоль. — Якщо знаєш, що треба робити, то це вже половина діла. А як — само придумається... А тому пішли спати... Поки я, на радощах, співати не почав.

— Ну і що? — не в'їхав я в побоювання Ярополка. — Гарна пісня, хіба була колись на заваді? Тож не мордобій, — і вже хотів було затягти щось душевне з фольклору. Який-небудь «Ой, чий то кінь…» чи «Ой, у вишневому садку…». Щоб і тут прозвучало нормально.

— Стоп, стоп… — миттєво посуворів староста. — Ось цього не треба. Не люблю… Громадська калита не бездонна криниця. Випити за порятунок від вогняного звіра, треба і правильно… Але співати за рахунок громади — вибач, Владе, це вже занадто. На вулицю вийдемо — горлань собі, що хочеш. А в кружалі заспіваєш, я попередив: сам розплачуватимешся... З власної кишені.

Ось як! Тутешні правителі мене просто розчулювали. Гляди, як зарази, душу людську вивчили. Розумієте? Чого після дружнього застілля хочеться найбільше? Правильно — пісень! І щоб мені назад додому ніколи не повернутися, якщо більшість компаній, що добряче підгуляли, без роздумів викладають грошики, аби заспівати разом зі старими або новопридбаними друзями чогось задушевного. Ось так… Розумно. І людям приємно, і скарбниці користь.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно