Маргарита Михайлівна Хемлін - Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін

не вам одному подобається наша Євочка. Ну добре. Ножик я вам не віддам. Я вчора передумала. Збережу собі на добру пам’ять про Лілечку. А що ви так розхвилювалися? Якщо Мойсеєнко вбив, Мойсеєнко й заплатив самогубною смертю. До того ж ви дуже особисто приймаєте до серця службові справи. Це мені Лілечка як рідна. А вам — ніхто. Ніхто ж? Кажіть — ніхто?

Я сказав:

— Відверто — ніхто. Порожнє місце. Але служба є служба.

Поліна розсміялася і скинула руки з грудей. Як від каменю себе звільнила.

— Наливочки вип’єте? Ми з Євочкою випили по чарочці. По наперстку. З Лілею все зрозуміло. Тут ви безумовно праві. А ножик, що я знайшла, — то й бог із ним. Вам ні до чого. І без ножика зрозуміло все. А ось із Гутіним темне діло. Я в Остер їздила. Довида провідати. Якось ми з ним зійшлися характерами. Те-се. Життя бере своє. Ви ж самі колись хотіли мене за нього посватати. Пам’ятаєте?

— Пам’ятаю. Ви теж на мене не гнівайтесь, Поліно Львівно. — Я зробив вигляд, що повірив. Поліна зробила відповідний вигляд, що віру мою прийняла на свій рахунок. — До побачення. На все добре.

Поліна радісно відповіла:

— Еге ж, до побачення, до побачення. Ви уявляєте, Михайле Івановичу, Довид придумав, що це ви Гутіна застрелили. Власноруч і особисто ви. Я так сміялася, так сміялася…

Я завмер стовпом.

— Ви що, зовсім з глузду з’їхали?! Мене в місті не було. І близько не було. До чого тут я?

Поліна розчервонілась, навіть краплини поту виступили над червоним бантиком:

— Так. Саме з’їхали всі. І мелють язиками, і мелють. І я не втрималася. Ну, я ж, ви знаєте, як до вас ставлюся. Намарило таке… Туман… Туман… А Довид цілком серйозно. Не каже, а стверджує. І Зусель йому підтакує. А що ви такий блідий? Ось що значить без дружини — без взаємної турботи. Ідіть-ідіть. Вихідний, погода гарна. Мені сукню дошити треба. Ви ж чули, як дуже треба. У Євочки завтра рішуче побачення. Роки ж летять.

Лаєвська на мене не дивилась, підбирала з підлоги шматочки, котушки, кидала на стіл.

Кидала й промовляла тихенько, як бабка-шептуха:

— І ріжуть і ріжуть, і шмагають і шмагають, а мені ший і ший, ший і ший, дурні ненаситні.

І мені стало її шкода, що вона на Довида зазіхнула по-жіночому.

Кажу:

— Тримайте язик на припоні. Тільки через добре ставлення і подяку за Йоську вам таке раджу. Але й подяка має свої межі. Згодні?

Глипнула спідлоба, саме піднімаючи з підлоги шмаття. Кивнула.

А на словах додала:

— І не сподівайтеся. І не розраховуйте нізащо й ніколи. Я мовчати не буду. А не буду, бо мені приховувати нічого і вигороджувати нікого.

Щойно причинив хвіртку, як прийняв рішення йти до Євки Горобчик. Нахабна дівка. Без сорому. Її близьке знайомство з Лаєвською давало мені можливість хоч дещо поставити на місце.

Будьмо відверті. Поліна зі своєю кодлою та ідіотськими натяками-жартами мені стала поперек горла. А треба далі жити.

Оскільки в даний час я заспокоївся щодо родини, з’явилися сили на нові дії без особливих церемоній.

Неділя привертає до слабкості. Це я й мав намір використати.

Євка моєму візиту не здивувалася. Навпаки, відразу повернула справу так, що засипала питаннями.

— Вам Поліна Львівна про ніж усе розповіла? Цікаво, хто його в Стрижень кинув? Ви як гадаєте? Ви ж тепер нас у міліцію викличете під протокол? І хлопчика? Щоб ви знали, Тарас Хробак його звуть.

— Ну що ви, Єво Ізраїлівно, дурні питання ставите.

Євка закопилила губи.

— Мене по батькові Соломонівна. Як Лілю, між іншим.

— Та нехай, яка різниця. Вибачаюся. У воду кинув ніж злочинець. А може, зовсім сторонній. Це якщо взагалі мова про той ніж, який треба. Ну, припустимо: перехожий знайшов, наприклад, на вулиці, ніж, а там кров, він злякався й у воду кинув. Буває. Що ви посміхаєтеся? От якби хтось бачив сам факт убивства, причому саме тієї хвилини, коли вашу сестру кололи, і вона впала, і хто її вбивав, і що саме цим ножем — тоді інша річ. А поки — ну, ножик, ну, припустимо, саме знаряддя вбивства. Але він же з води. Слідів на ньому нема. Відбитків. Кров, якщо вона й була, змило до біса. Так?

Єва кивала.

— А якщо так, користі мало. Тарас Хробак знайшов ножа? Поліна казала. Може, вигадала?

Єва напустила на обличчя задуму.

У хаті тиша. Тільки годинник цокає.

Я для розрядки кажу:

— Годинник добре ходить? Точно?

— Добре. А я по годинах не живу. Я за будильником живу. Задзвенить — живу. Як з ранку заживу — так і далі.

Обличчя в неї стало сумне.

— То що, Єво Соломонівно, громадянко Горобчик, коли ніж знайшли? Чи у хлопчика запитати?

Я й батька його знаю особисто. А Поліна натякнула, що ви Сергія Миколайовича теж особисто знаєте?

Єва здригнулася. Ніби будильник продзвенів.

— Знаю. А що? Він удівець. І я вільна від усього.

— Вільна — не вільна, не людині самій вирішувати. Коли ніж знайшли?

— У середині квітня. Точно числа не пам’ятаю. Сонячно було. Пам’ятаю. Хлопчаки там гралися. Палицями колупали землю на березі. Поліна Львівна злякалася, щоб хтось із них не впав у річку. Слизько. Багнюка. Ми підійшли ближче. Поліна зробила їм попередження. Вони трохи відбігли у нашому напрямку, де остання паля мосту. Куди сміття звалюють. Поліна до них спустилася, щось казала, про небезпеку пояснювала. Тут Тарасик ніж і знайшов.

— А Поліна?

— А Поліна мені нагору гукнула: «Дивись, ніж, як у Лілечки».

— Невже відразу впізнала? Він у багнюці, іржавий до того ж, напевно?

— Я на нього не дивилася. Страшно стало. Навіть занудило. Я не спустилась. Поліна з Тарасиком поторгувалася, гроші йому дала. Я чула. Каже: «Ось на кіно і ситро з морозивом.