Маргарита Михайлівна Хемлін - Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін

там гуляла з Євочкою. Так от. Хлопчики гралися, біля води колупалися палицями. І один — ніж знайшов. Просто знайшов. Ми глянули — а ніж Лільчин. У Лільки такий точно був. Він, звичайно, попсований водою і багном. Але — Лільчин. І знайшли його поряд із Лільчиною хатою, за мостом. Я подумала, а раптом вам стане в нагоді така новина? Ніж у мене. Мені його хлопчик віддав, за гроші. Знайомий мені, між іншим, недалеко від покійної Лілі мешкає в хорошій трудовій сім’ї. Батько його, до речі, Хробак Сергій Миколайович, знайомий Євочки. І такий, знаєте, знайомий, що дуже її вподобав. По-сусідськи, звичайно, але дуже.

Я здивувався:

— І не шкода вам, Поліно Львівно, кидати на вітер гроші? Ніж іржавий перекупили і хвалитесь. І з чого ви взяли, що це Лільчин ніж?

— Не Лільчин, а вбитої громадянки Горобчик. Я до вас додому прийшла, щоб вам офіційно в кабінеті неприємностей не доставляти. Це ж знаряддя вбивства, а ви погано, значить, шукали. А я знайшла. Я знайшла і точно стверджую, що це ніж убитої громадянки Горобчик. Тому що в її хаті, де в даний час мешкають прописані там сестра і тітка покійної, містяться ще два точно такі ножі. І хто їх свого часу не так давно виготовив — я знаю. І до того майстра я знайдений мною з допомогою Тарасика Хробака, неповнолітнього хлопця, ніж носила і особисто показувала без зайвих слів. Сказала, що хочу замовити такий самий, а принесла для зразка, не звертаючи уваги на бруд. І майстер свій ніж упізнав. А якщо вам усе одно, я піду. Але ви не думайте, Михайле Івановичу, дорогий. Я на вас не ображаюся. Ні за вашу поведінку щодо мене, ні за щось інше. Скоро рік, як немає Лілі. А тут ніж. Одне до одного. До побачення. Привіт Любочці та дітям.

Я Лаєвську не затримував.

Вона на прощання помахала мені рукою в чорній рукавичці. Тоненька, вся в дірочках. І рукавичка — на правій руці — біля великого пальця, з тильного боку, порізана. І поріз довгий. Непристойно для такої жінки, як Лаєвська.

Поліна Львівна на поріз глянула і каже весело:

— Ой, та ж рукавичку зіпсувала тим ножем. Швидко схопилася за лезо. А гіпюр же тоненький. Трофейні рукавички.

Пішла. А я подумав ні сіло ні впало. У середині квітня холодно було. У гіпюрових рукавичках не розгуляєшся. Тим більш Лаєвська. У неї на кожну погоду є. Може, вона навмисно рукавичку зіпсувала, щоб приплести той ніж? Або зберігала ніж давно, а тепер тільки пред’являє?

Якщо я з чогось радів тієї ночі, то тільки з одного: сон є. І я спав. І мені нічого не снилося. І серце не кололо. І нічого мене не кололо. І на проклятий лаєвський ніж, а також на її німецьку рукавичку мені було наплювати і забути.

Я працював на своїй посаді самовіддано. Мені ніхто не міг закинути несумлінності. А тут Лаєвська своїм ножичком мене-таки штрикнула.

Уві сні не відчував, а вранці дійшло.

Саме в неділю.

Вирушив до неї з одним наміром: вилучити можливий речовий доказ.

По-доброму, без зайвих папірців і протоколів. Звичайно, порушення. Але ми ж люди.

І ось я до неї з’явився.

І що там бачу — Єва міряє сукню. І ні сорому, нічого.

Лаєвська навколо неї крутиться, провадить свої бабські розмови, мені тільки кинула:

— Почекайте, Михайле Івановичу, на кухні. Або надворі, сонечко гріє, порадійте свіжому повітрю.

Я повернувся, щоб зовсім піти.

За спиною Єва голосно ойкнула:

— Треба ж, намітка розпустилася!

Поліна закудкудакала, Євка сміється, як різана. Я мимоволі озирнувся.

Євка стоїть у самій тоненькій комбінації, і не піднімає сукню, а волосся своє руде куйовдить. І волосся зовсім як у постраждалої Горобчик.

Надворі я розсудив, що сердитися не треба. Жінки. Не мали на увазі мене образити.

Гукнув у розчинені двері:

— Ну, можна?

— Можна, можна, — в один голос дозволили Євка і Поліна Львівна.

І ось вони обидві на мене дивляться і чекають. Що я скажу.

Кажу:

— Поліно Львівно, я до вас у важливій справі. Єва зараз іде?

Євка підвела голову:

— А чого ви у Поліни Львівни питаєте? Ви у мене запитайте. Я вам відповім. Не йду. Цілий день буду напохваті. Мені до завтрашнього ранку сукню треба готову.

Поліна засюсюкала:

— Так. Не дивуйтеся, при Євочці будь-які питання можна. Ви ж до мене не женихатися?

І стільки в ній виявилося разом із дурним запитанням шкідливості, що я зло відповів:

— А якщо женихатися, то що?

— Тоді не знаю. Ви мене бентежите, Михайле Івановичу. Ви жартів не розумієте, я давно зауважила. Ну, навіщо прийшли, дорогенький?

Я не сумнівався, що питання з ножем треба вирішувати сам на сам.

Поліна Львівна ніби прочитала мої думки:

— Щодо ножика. Так, так, не інакше. Щодо ножика Лілечкиного. Не соромтеся. Ми з Євочкою поруч ішли бережком, вона повністю в курсі.

Я мовчав. Погано підготувався. Погано. Нерви не ті.

Сказав:

— Мені на ваш ножик начхати. У мене й без того у справі Горобчик повно доказів. Убив відомо хто. Роман Мойсеєнко. Не в тому річ. А в тому, що ви дозволяєте собі збирати навколо себе кодло. Справжнє кодло. Мою дружину довели до виснаження. Наприклад.

Лаєвська сплела товсті руки на грудях. Як пам’ятник. Не зсунеш.

— Ну. Далі.

— А далі те, Поліно Львівно, що я знаю свої обов’язки. А ви не знаєте. І всіх плутаєте. Ваш обов’язок у тому, щоб сидіти як те ягнятко.

Поліна Львівна вибалушила очі й склала губи бантиком. Червоним, жирно намальованим.

— А-а-а, як заговорив! Тримався-тримався, і ти диви! Євочко, золотко, іди додому. Сама дороблю.

Єва вилетіла, як обпечена.

Я провів її очима.

Поліна хихикнула:

— Що, подобається? І