Жюль Верн - Замок у Карпатах, Жюль Верн

гарячково шукати іншої дороги.

Але скрізь було так темно, що ніяк було визнатися. Це був справжній лабіринт.

Граф задумався. По тому, що він не йшов ані вгору, ані вниз, можна було пізнати, що з тої галереї він не дістанеться до вежі.

Певно, було якесь інше получення між замковою брамою й вежею, але він про нього не знав.

Почав наслухувати, чи не вчує якого голосу, або кроків, але дарма! Тоді почав так голосно кликати Стіллю, що, певно, його голос чути було аж у вежі; але й це нічого не помогло. Граф відчув, що сили його покидають.

Відколи вийшов з Версту, не їв іще нічого, був голодний і спрагнений; ніч була холодна і він дзвонив зубами.

Була, може, дев’ята година вечором, коли граф, поступивши вперед, учув, що під його ногою нема землі. Нахилився і діткнув рукою сходів.

Зачав сходити ними вниз й начислив їх щось шістсот сім, коли нараз на кілька кроків перед собою побачив світло.

— Може це вона?… — заговорив зі зворушенням до себе й пустився бігти в напрямі світла.

Нараз зашпортався й упав через поріг до якогось льоху, що був на яких дванадцять стіп глибокий; його кругла стеля спиралася на вісьмох стовпах. Вгорі на середині звисала зі стелі скляна баня, а в ній горіло жовте світло.

Проти дверей, що ними граф увійшов, були ще другі двері, оковані залізом. Вони були замкнені.

Біля одної стіни льоху була постіль, а властиво кам’яна прича, на яку хтось кинув подушку й накривало, один стілець і тяжкий стіл, прикріплений залізними штабами до муру. На столі стояла в глечику вода, здоровий кусень сухого хліба й шматок зимного м’яса.

Усе це вказувало, що в замку сподівалися гостя у тому льоху.

Граф був такий голодний, що перш усього забрався до їжі. Покріпившися дещо, хотів зібрати думки, але дарма. Останками своїх сил доволікся до причі, коли враз світло погасло й він проти своєї волі запав у глибокий сон.

Як довго спав, того ніяк не міг собі уявити. Його годинник стояв, а льох роз’яснювало знову жовте світло.

Граф встав з постелі й перейшовся по льоху; двері, що ними він увійшов, були далі створені, а ті другі все ще замкнені.

Під час його сну був хтось у льоху, бо на столі стояв знову хліб з м’ясом, а глечик був наповнений свіжою водою.

Граф ходив по льоху й роздумував, чи вийти тими створеними дверми назад до галереї, чи ждати тут в льоху до рана на Грицька, що прийде з жандармами з міста.

Нараз почув поза замкненими дверима якийсь шелест. Миттю приложив до них вухо й почав наслухувати…

Хтось ішов до дверей; чиїсь кроки було чути чимраз виразніше.

Граф вийняв кинджал і, стиснувши його міцно в руці, застиг в ожиданні. При тім думав: коли відчиняться двері і ввійде якийсь слуга князя, то він кинеться на нього й примусить завести себе до вежі.

Коли ж то буде сам князь Горц, то вб’є його без милосердя.

Двері не відчинилися… але молодий граф почув за ними голос Стіллі… Так! Це був її ніжний, чарівний голос. Вона знову співала цю прегарну мелодію, що нею заколисала його вчора до сну:

В садок тисячеквітний Ходімо, моє серденько…

Слова проникали аж до глибини душі молодого графа… Заслухавшися в солодкий спів, забув про цілий світ, а тим часом Стілля повторяла чарівний рефрен:

Ходімо, моє ти серце! Ходімо!

Але не відчиняла дверей! І він не міг дістатися до неї, щоб вхопити її в свої рамена…

— Стілле… моя Стілле!… - закликав граф у розпуці, вдаряючи об тяжкі двері.

Але кроки за дверима почали віддалятися… а спів затих…

Граф кинувся, щоб виламати тяжкі двері, та вони навіть не подались.

Нараз осліпила його страшна думка:

— Збожеволіла!… - крикнув… — Вона збожеволіла… бо не пізнає мого голосу… не відповідає на мій заклик… П’ять літ ув’язнена в страшному замку… вона втратила розум!..

Відійшов від дверей. Його очі горіли несамовитим вогнем, волосся було розбурхане, обличчя страшне.

— Мені здається, що я збожеволів вже також, — заговорив сам до себе й почав бігати по льоху, мов дикий звір у клітці. Вкінці закричав:

— Ні!… і ще раз ні!… Не можу збожеволіти… мушу видістатися з цього льоху!…

І побіг до перших дверей…

Але вони були замкнені… Замкнулися без гомону тоді, як він слухав співу Стіллі…

Молодий граф був ув’язнений у льоху.

XIV

Граф мав доволі часу, щоб усе як слід передумати. В його розбурханих думках спомин Стіллі був найсильніший; він ще довго наслухував, чи не долетить до темного підземелля хоч відгомін її співу. Але дарма!

А, може, йому це тільки причулося? Це вона співала тут перед годиною у підземеллі і це її він бачив на вежі!

Думка про божевілля Стіллі не покидала графа.

Ах, коби він міг забрати її відсіля, з того проклятого замку й завести до Крайової! Його опіка й безмежне кохання привернули би їй, певно, здоров’я!

Так роздумував граф довгі години й не міг ніяк успокоїтись.

Вкінці зрозумів, що треба холоднокровно щось придумати.