Владислав Валерійович Івченко - Химери Дикого поля

паничі від’їздили хоч метрів на сто. Тоді хапали їжу губами, швидко ковтали, майже не жуючи.

Як же ці раби відрізнялися від паничів! Ті всі стрункі, високі, широкоплечі, а ці – справжні чахлики, на голову нижчі, худі, почорнілі. Тільки поїли, як один з слуг крикнув і знову стали до роботи.

– Навіть відпочити не дадуть? – здивувався я.

– Рабам заказанє вчасувати, – запевнив Федька.

Їхали далі. По обидва боки дороги були лани, на яких працювали раби. Десь під наглядом, а де і самі. Але завжди невеличкими купками, відокремленими одна від одної. Працювали десятками. Жодного разу не бачив, щоб балакали між собою чи зупинялися перепочити. Зосереджено длубали землю, наче якісь роботи. Тільки бачили паничів при дорозі, ставали на коліна і мовчки стояли, схиливши голови. У всіх були тавра на чолі, брудне волосся, зібране на голові, у чоловіків дикуваті бороди. Вже помітив, що серед рабів були і діти, років, може, десяти, які так само старанно працювали. Рабів було багато, я вже нарахував п’ятдесят вісім десятків. На цю масу приходилося четверо паничів і три десятки слуг. Дивно, як тут революції ще не трапилося. Хоча паничі були в обладунках і при шаблях, на баских конях, а ці раби – дрібні, залякані, озброєні лише кам’яними сапками на дерев’яних ручках. І десяток їх нічого не зробить паничеві, який покришить їх на капусту.

Тим часом ми виїхали до кам’яної брили, що лежала при дорозі. Дубогриз зістрибнув з коня, став перед брилою на коліно і поцілував її.

– Чого це він?

– Се межа між куренями Горба та Мухи, – сказав Федька. – Мій панич Дубогриз контентується поверненню до куреня рідного, звідки пішов він джурою, а повертається паничем.

– А звідки ці назви? Курінь Мухи, курінь Горба?

– Не знаю, мабуть, завжди були, – Федька дійсно не вражав розумом.

Їхали. Знову почалися лани, на них працювали раби. Помітив, що в них на лобі вже інше тавро. То ми були на території куреня Мухи. Раби працювали старанно, не зупинялися і на мить, коли бачили нас, то дружно падали на коліна і схилялися. Ставали до роботи лише тоді, коли наші паничі були вже далеченько. Була спека, коли добре полежати у затінку. Та де там. Раби працювали. Були схожі на тарані: засмаглі, висушені на сонці, брудні. Довблися у землі.

Федька тим часом дістав баклажку шкіряну, вилив собі на голову.

– Випити б краще було! – сказав йому, бо сам пити хотів.

– Скоро студенець буде, нап’ємося, – пообіцяв Федька.

Ось дорога пірнула у невеличкий гайок, усередині якого була галявина. На ній стояв складений з кам’яних брил колодязь з дерев’яним навісом. Дубогриз з Понамкою зупинилися поруч, але з коней не злазили. Ми з Федькою залишили своїх мулів і побігли до колодязя. Дубогриз кинув ключ, який підхопив Федька, відчинив важкий замок на колодязі. Удвох ми зняли дерев’яну кришку, опустили дерев’яне цеберко на мотузці, набрали води. Вона була аж крижана, її хотілося пити і пити, але не можна, спочатку треба було піднести паничам. Федька налив у баклажку Дубогриза, я у баклажку Понамки, піднесли своїм паничам. Вони жадібно пили, а ми стояли, похиливши голови.

– Ох, смачна вода! – видихнула Понамка.

– Немає смачнішої води, яко у курені Мухи! – похвалився Дубогриз. – Ну що ж, брате, рекреацію трохи вчинимо, перечекаємо сквар сей.

Паничі віддали нам коней, вляглися під кроною великого дуба. Ми припнули коней, дали їм ячменю пожувати. Мулів просто пастися поставили, ячменю їм не можна було. Тут не тільки люди годувалися по-різному, але й тварини. Треба було вивчити ці звичаї. Нарешті і ми з Федькою попили. Вода дійсно була крижана, у мене аж зуби почали боліти. Після колонії в мене стали дуже погані зуби, бо там була жахлива вода і ще гірше харчування. Добре, хоч не повисипалися всі.

Я хотів прилягти у затінку відпочити, вночі ж мало спав, але Федька зашипів, що лягати не можна.

– Чому?

– Мусять слуги вартувати сон панів наших!

– Від кого? Тут же чудовиськ немає!

– Мусять! – наполягав Федька. – Регула така на Січі!

То довелося сидіти. Ми не лягали, тримали руки на кинджалах. Федька дістав смажене насіння, пригостив мене.

– А паничам насіння їсти можна? – спитав я, бо думав, може, Понамку теж пригостити, вона се любить.

– Паничі горіхи снєдають, лісові чи волоські, альбо насіння гарбузове. А насіння соняшникове – тільки слуги, – пояснив Федька тихенько, щоб не заважати паничам. Вони собі балакали, а потім поснули. Я хотів щось спитати, але Федька поклав мені палець на губи, кивнув у бік паничів. Мабуть, не можна розмовляти, коли вони відпочивають. Я кивнув. Сиділи, я дивився навколо, де було повно квітів, що дуже пахли. Гули бджоли. Рай.

Федька показав, що відійде, мабуть, до вітру. Пішов. Я узявся за кинджал і був напоготові. Не так боявся, що хтось нападе, як перевірки, чи уважно я чергую. То не розслаблявся. Подумав, що треба навчитися битися на кинджалах, це може стати в нагоді. Згадав чудовиськ, аж у спині похололо. Потім подумав, як звідси втекти. Є ріка, яку ми бачили, але, здається, відпливти по ній не так вже легко. Суходолом пройти годі й думати. Тільки повітрям. Але літак розбитий. А що, як зробити повітряну кулю? Згадав роман Жуля Верна, в якому герої втекли з оточеного міста на повітряній кулі. Але де узяти повітряну кулю? Якби був доступ до інтернету, щоб можна було подивитися, почитати. А так, навмання, не зробиш її, а без неї…

Я завмер, бо відчув погляд. Так, відчув! Але це був не той погляд впевненого вбивці, який я відчув під час полювання на чудовиськ. Тепер це був переляканий погляд дичини, а не мисливця. Я відчував погляд. Зараз хтось дивився мені у спину. Не Федька, бо той пішов у інший бік і не встиг би відбігти. Хтось інший! Мені стало тривожно, але я знав, що не можна давати страху владу. То швидко озирнувся, готовий вихопити кинджал і підняти тривогу. Позаду нікого не було, але я помітив гілку куща на краю галявини, яка захиталася. Була спека, жодного вітерцю, чого б це гілці хитатися? Там хтось був, у кущах. Хтось дивився на мене, а потім припав до землі, зачепивши гілку. Треба було б покликати Федька і піти подивитися, що там і хто там, але я не схотів. Зробив вигляд, що нічого не помітив. Сидів, дивився навколо, давав зрозуміти, що краще і не спробувати нападати, бо зненацька це зробити не вдасться.

Повернувся Федька, дістав