Валерія Володимирівна Полтавець - Загальні засади призначення покарання за кримінальним законодавством України

Аналіз п. 2 ч. 1 ст. 65 КК та практика його застосування дозволяє визнати більш правильною позицію КК України, оскільки вона повністю відповідає законотворчим принципам, і перш за все принципам неподільної єдності норм Загальної та Особливої його частин, їх взаємозалежності та взаємозумовленості: неможливо реалізувати санкцію статті Особливої частин, призначаючи покарання без урахування принципових положень Загальної частини Кримінального кодексу. Тому передбачення як самостійного загального правила врахування судом положень Загальної частини КК є обов’язковим у кожному випадку призначення покарання й не суперечить п. 1 ч. 1 ст. 65 КК.

Досліджуючи зміст цієї засади, слід зазначити, що закон не дає переліку тих положень Загальної частини КК, які повинні враховуватися при призначенні покарання. У науці кримінального права цей перелік визначається по-різному.

Так, М.І. Бажанов визначає широке коло цих положень: поняття злочину; обставини, що виключають відповідальність; особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх; правила призначення покарання за незакінчену злочинну діяльність; правила призначення покарання за наявності співучасті; поняття, види й мета покарання; систему та види покарань; особливості призначення додаткових покарань, не передбачених у статтях Особливої частини КК; правила призначення покарання за сукупністю злочинів або вироків тощо[171].

Автори монографії "Кримінальне покарання", розглядаючи це питання, вважали, що, обираючи покарання особі, винній у вчиненні злочину, необхідно встановлювати, крім зазначеного М.І. Важановим, ще й такі положення: 1) чи є в даному випадку обставини, що виключають злочинність діяння; 2) чи наявні обставини, за яких особа, котра вчинила злочин, має бути звільнена від покарання (зміна суспільної небезпечності особи або зміна обстановки; неосудність особи; добровільна відмова від вчинення злочину; закінчення строків давності притягнення до кримінальної відповідальності, давності виконання обвинувального вирову); 3) форму вини — умисел, необережність; 4) умови кожного виду звільнення особи від кримінальної відповідальності, покарання або його відбування[172].

Інші вчені, визначаючи коло загальних положень, вважають, що оскільки призначення винному покарання здійснюється вже після кваліфікації вчиненого ним злочину, то на етапі індивідуалізації покарання суд звертається головним чином до тих норм Загальної частини КК, які регламентують саме питання застосування покарання (ч. 2 ст. 50, ст. ст. 51–73, 98-103 КК)[173]. Але при цьому вони погоджуються, що суд повинен виходити із завдань, поставлених перед кримінальним законом (ст. 1 КК); керуватися нормами, що визначають чинність кримінального закону в часі та просторі (ст. 3-10 КК); ураховувати особливості призначення покарання при встановленні обмеженої осудності особи (ч. 2 ст. 20 КК) і виконанні особою спеціального завдання з попередження або розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ч. 3 ст. 43 КК), тощо[174].

По-різному вирішують це питання і російські автори, які аналізували ст. 60 КК РФ.

Так, О.В. Наумов вважає, що на процес призначення покарання так чи інакше впливають положення, які містяться в нормах про завдання та принципи КК, про поняття, мету та види покарання, особливості кримінальної відповідальності й покарання неповнолітніх тощо[175].

О.С. Горелік до цього переліку додає: загальні засади призначення покарання; переліки пом’якшуючих та обтяжуючих покарання обставин; норми, що регулюють особливий порядок призначення покарання; норми, що регулюють особливості призначення покарання за незакінчений злочин, злочин, вчинений у співучасті, рецидив; правила призначення покарання за сукупністю злочинів і вироків; норми, що регулюють порядок визначення строків покарання при складанні покарань, обчислення строків покарань і зарахування покарання[176].

В.І. Зубкова, погоджуючись із переліком, який пропонує О.С. Горелік, звертає увагу на необхідність урахування при обранні міри покарання винному підстави звільнення особи від кримінальної відповідальності та покарання, обставин, що виключають злочинність діяння, а також положень, які стосуються чинності кримінального закону в просторі та часі[177].

З думкою О.С. Гореліка і В.І. Зубкової про коло положень, які повинні враховуватися судом при призначенні покарання, не згодні Т.В. Непомняща[178] та інші вчені[179]. Так, Т.В. Непомняща пише: "… навряд чи можна погодитися з думкою, що, коли вирішується питання про призначення покарання, суддя керується нормами, присвяченими обставинам, які виключають злочинність діяння або звільняють від кримінальної відповідальності й покарання"