Редьярд Кіплінг - Мауглі

Лігво вовкове — твердиня;

Коли ж воно надто відкрите,

Рада наказ посилає —

І мусить вовк місце змінити.

Якщо ти забив до півночі,

Криками ліс не буди:

Сполохаєш оленя з паші,

І будуть голодні брати.

Бий лиш для себе й для матки,

І для малого щеняти.

Тільки не бий для забави

Й Людини не смій зачіпати!

Віднявши у слабшого здобич,

Усього ти сам не з'їдай.

"До кволого — жалість!" — каже Закон.

Тож голову й шкуру віддай.

Здобич Зграї належить всій Зграї:

На місці їж, скільки з'їси…

Та під страхом смертної кари

Додому й хряща не неси!

Здобич вовкова належить вовкові,

І порядкує над нею лиш він.

Аж поки сам вовк не дозволить —

Із Зграї не їсть ні один!

Коли ще нема йому року —

Право такого щеняти

Здобиччю будь-кого з Зграї

Вщерть свій живіт наповняти.

В лігві володарка — Мати.

В усіх одноліток своїх

Чверть а туші вона забирає

Для годівлі щенят молодих.

Право печера — за Батьком;

Він сам собі вільно полює,

Зграї своїй не підвладний,

І тільки на Раді звітує.

За вік його, спритність і розум,

За ікла, мов бивні слонові,

В усьому, про що не говорить Закон,

Закон — в Вожаковім Слові.

Такі оце Джунглів Закони:

Одвічні вони й непорушні!

Основа ж, і серце і мозок Закону

В одному:

Вовча послушність!

ТИГР! ТИГР!

— Як полював ти, мислпвцю-смільчак?

— Стомився, від холоду зовсім закляк.

— А де ж тая здобич, що їй вполював?

— У Джунглях пасеться вона серед трав.

— А де ж твоя міць, що пишався ти нею?

— Ох, витекла, брате, із кров'ю моєю.

— А зараз спішиш по чиєму сліду?

— Ох, брате, в барліг помирати іду.

Тепер нам треба знову повернутися до першого оповідання. Коли Мауглі залишив вовчу печеру після сварки зі Зграєю на Скелі Ради, він спустився в долину до зораних полів, де жили селяни; але зупинятись тут не мав охоти: Джунглі були дуже близько, а він нажив там принаймні одного лютого ворога. Тому він поспішав, тримаючись нерівної дороги, що вилася вниз долиною, пробіг не менше двадцяти миль, поки опинився у незнайомій для нього місцевості. Долина переходила в широку рівнину, засіяну скелями і порізану ярами. В одному кінці її стояло маленьке село, а з другого кінця непролазні Джунглі дугою підходили до самих пасовиськ і там уривались, немовби їх відрізали ралом. По всій рівнині паслися зебу і буйволи; коли хлопчики, що наглядали за худобою, побачили Мауглі, вони з галасом кинулись геть, а жовті приблудні собаки, що вештаються біля кожного індійського села, зняли скажений гавкіт. Мауглі все йшов уперед, бо був страшенно голодний, і коли наблизився до царини[3], то побачив, що колючий пліт, яким затуляли на ніч царину, був відсунутий убік.

— Уф! — вихопилось у нього, бо йому часто траплялись такі перешкоди під час нічних полювань. — Виходить, що й тут люди бояться Племен Джунглів!

Він сів коло воріт, а коли до нього підійшов чоловік, устав, роззявив рота і засунув туди палець, показуючи, що голодний.

Чоловік витріщив на нього очі й гайнув вулицею, кличучи жерця — високого, гладкого чоловіка в білому одязі, з червоною те жовтою цяткою на лобі. Жрець прийшов до царини, а разом з ним з'явилось не менше як сто селян, які галасували, сперечались, здивовано дивились на Мауглі і тикали на нього пальцями.

"Які дивні звичаї у цих людей, — подумав Мауглі. — Тільки Сіра Мавпа могла б так поводитись!"

Відкинувши назад своє довге волосся і насупившись, він пильно дивився на юрбу.

— Чого тут лякатись? — сказав жрець.