Редьярд Кіплінг - Мауглі
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Лігво вовкове — твердиня;
Коли ж воно надто відкрите,
Рада наказ посилає —
І мусить вовк місце змінити.
Якщо ти забив до півночі,
Криками ліс не буди:
Сполохаєш оленя з паші,
І будуть голодні брати.
Бий лиш для себе й для матки,
І для малого щеняти.
Тільки не бий для забави
Й Людини не смій зачіпати!
Віднявши у слабшого здобич,
Усього ти сам не з'їдай.
"До кволого — жалість!" — каже Закон.
Тож голову й шкуру віддай.
Здобич Зграї належить всій Зграї:
На місці їж, скільки з'їси…
Та під страхом смертної кари
Додому й хряща не неси!
Здобич вовкова належить вовкові,
І порядкує над нею лиш він.
Аж поки сам вовк не дозволить —
Із Зграї не їсть ні один!
Коли ще нема йому року —
Право такого щеняти
Здобиччю будь-кого з Зграї
Вщерть свій живіт наповняти.
В лігві володарка — Мати.
В усіх одноліток своїх
Чверть а туші вона забирає
Для годівлі щенят молодих.
Право печера — за Батьком;
Він сам собі вільно полює,
Зграї своїй не підвладний,
І тільки на Раді звітує.
За вік його, спритність і розум,
За ікла, мов бивні слонові,
В усьому, про що не говорить Закон,
Закон — в Вожаковім Слові.
Такі оце Джунглів Закони:
Одвічні вони й непорушні!
Основа ж, і серце і мозок Закону
В одному:
Вовча послушність!
ТИГР! ТИГР!
— Як полював ти, мислпвцю-смільчак?
— Стомився, від холоду зовсім закляк.
— А де ж тая здобич, що їй вполював?
— У Джунглях пасеться вона серед трав.
— А де ж твоя міць, що пишався ти нею?
— Ох, витекла, брате, із кров'ю моєю.
— А зараз спішиш по чиєму сліду?
— Ох, брате, в барліг помирати іду.
Тепер нам треба знову повернутися до першого оповідання. Коли Мауглі залишив вовчу печеру після сварки зі Зграєю на Скелі Ради, він спустився в долину до зораних полів, де жили селяни; але зупинятись тут не мав охоти: Джунглі були дуже близько, а він нажив там принаймні одного лютого ворога. Тому він поспішав, тримаючись нерівної дороги, що вилася вниз долиною, пробіг не менше двадцяти миль, поки опинився у незнайомій для нього місцевості. Долина переходила в широку рівнину, засіяну скелями і порізану ярами. В одному кінці її стояло маленьке село, а з другого кінця непролазні Джунглі дугою підходили до самих пасовиськ і там уривались, немовби їх відрізали ралом. По всій рівнині паслися зебу і буйволи; коли хлопчики, що наглядали за худобою, побачили Мауглі, вони з галасом кинулись геть, а жовті приблудні собаки, що вештаються біля кожного індійського села, зняли скажений гавкіт. Мауглі все йшов уперед, бо був страшенно голодний, і коли наблизився до царини[3], то побачив, що колючий пліт, яким затуляли на ніч царину, був відсунутий убік.
— Уф! — вихопилось у нього, бо йому часто траплялись такі перешкоди під час нічних полювань. — Виходить, що й тут люди бояться Племен Джунглів!
Він сів коло воріт, а коли до нього підійшов чоловік, устав, роззявив рота і засунув туди палець, показуючи, що голодний.
Чоловік витріщив на нього очі й гайнув вулицею, кличучи жерця — високого, гладкого чоловіка в білому одязі, з червоною те жовтою цяткою на лобі. Жрець прийшов до царини, а разом з ним з'явилось не менше як сто селян, які галасували, сперечались, здивовано дивились на Мауглі і тикали на нього пальцями.
"Які дивні звичаї у цих людей, — подумав Мауглі. — Тільки Сіра Мавпа могла б так поводитись!"
Відкинувши назад своє довге волосся і насупившись, він пильно дивився на юрбу.
— Чого тут лякатись? — сказав жрець.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мауглі», після закриття браузера.