Патриція Хайсміт - Талановитий містер Ріплі

— Ще б пак.

Піцерія стояла на крутій і вузенькій вуличці, зовсім непридатній для автівок. Вхід було завішено довгими нитками, нанизаними намистинами, на кожному столику стояла карафка з вином, а загалом столиків було всього шість. Якраз підходяще місце, де можна сидіти годинами, попиваючи вино, й ніхто тебе не потурбує. Вони просиділи там до п’ятої, а тоді Дікі сказав, що час їм навідатись до Галереї[15]. Дікі перепросив, що не встиг показати йому музей мистецтва, де виставлено оригінали картин да Вінчі та Ель Греко, але запевнив, що вони відвідають його іншим разом. Здебільшого Дікі говорив про Фредді Майлза, і ці балачки здавалися Тому такими ж нецікавими, як обличчя самого Фредді. Батько Фредді володів мережею готелів, а сам Фредді був драматургом — мабуть, удаваним, припустив Том, адже той написав усього дві п’єси й жодна з них не дісталась Бродвею. Фредді мав будинок у Кань-сюр-Мер, і Дікі перед своєю поїздкою до Італії кілька тижнів провів у нього.

— Ось це я й люблю, — захоплено сказав Дікі, коли вони сиділи в одному з кафе Галереї, — сидіти за столиком і дивитись на людей, що проходять повз них. Це якимось чином змінює погляд на життя. Англосакси припустилися великої помилки, коли не захотіли спостерігати за людьми зі столика на узбіччі.

Том кивнув. Він уже це чув. Він очікував від Дікі чогось ґрунтовного й оригінального. Дікі був красенем зі своєрідною зовнішністю — видовжене обличчя з гарними рисами, жваві розумні очі, горда постава й манери, і байдуже, у що він одягнений. Зараз на ньому були старі зношені сандалі та бруднуваті білі штани, та він поважно говорив щось італійською офіціанту, який приніс їм каву, і тримався так, наче вся Галерея належала йому.

— Чао! — гукнув він хлопчині, що проходив повз них.

— Чао, Дікі!

— Він щосуботи обмінює дорожні чеки Мардж, — пояснив він Тому.

Гарно одягнений італієць привітав Дікі дружнім рукостисканням і сів до них за столик. Том прислухався до їхньої розмови італійською, подекуди вихоплюючи окремі слова. Він почав відчувати втому.

— Хочеш поїхати в Рим? — зненацька запитав Дікі.

— Авжеж, — відказав Том. — Зараз? — Він підвівся, шукаючи гроші, аби сплатити рахунки, які офіціант поклав під їхні чашки.

Італієць мав довгий сірий «кадилак» зі шторками на вікнах, гучним гудком і крикливим радіо, яке, здавалося, їм з Дікі подобалось перекрикувати. Десь за дві години вони дісталися передмість Рима. Том виструнчився, коли вони проїжджали Аппієвою дорогою[16]. Італієць сказав, що обрав цю дорогу спеціально для Тома, адже він ніколи раніше її не бачив. Місцями дорога була вибоїстою. Італієць пояснив, що тут навмисне залишили оригінальну римську бруківку, аби люди могли побачити, якими були дороги в давнину. У сутінках поля, що простягалися ліворуч і праворуч, виглядали занехаяними, подумав Том, як і стародавнє кладовище, на якому збереглося всього кілька надгробків. Італієць висадив їх посеред вулиці в Римі й похапцем попрощався.

— Він поспішає, — сказав Дікі. — Хоче встигнути на побачення з коханкою, бо об одинадцятій повертається її чоловік. А ось і концертний зал, який я шукав. Ходімо.

Вони придбали квитки на вечірній концерт. До його початку залишалася ще година, тож вони рушили до Віа Венето[17], примостилися за вуличним столиком якогось кафе й замовили собі каву. Як помітив Том, Дікі не мав знайомих у Римі, принаймні серед тих, хто проходив повз них, а їхній столик минали сотні італійців та американців. Том майже нічого не второпав із концерту, хоча справді намагався. Дікі запропонував піти ще до його закінчення. Вони найняли візника й каталися містом від одного фонтана до іншого, через Форум і навколо Колізею. Зійшов місяць. Том усе ще не скинув із себе дрімоту, однак захват від перших у житті відвідин Рима додав йому жвавості. Обидва сиділи, відкинувшись на спинки сидінь, позакладали свої ноги в сандалях на коліна, і Тому, коли він глянув на Дікі, здалося, що він бачить власне відображення. Вони з Дікі були одного зросту і, ймовірно, важили теж однаково, хіба що Дікі був трішки важчим, та ще й носили купальні халати й сорочки (а може, й шкарпетки) одного розміру.

Дікі навіть сказав: «Дякую, містере Ґрінліф», коли Том розплачувався з візником. Це прозвучало досить дивно.

Після вечері близько першої ночі, випивши півтори пляшки вина, обидва добряче повеселіли. Вони плентались містом, співали, обійнявшись за плечі, а звернувши в темряву за рогом, ненароком наштовхнулися на дівчину та збили її з ніг. Допомогли їй підвестися, перепросили й запропонували провести її додому. Дівчина заперечувала, та вони наполягали, обступивши її з обох боків. Вона сказала, що мусить встигнути на якийсь там трамвай, але Дікі навіть не хотів про це чути. Він спіймав таксі. Вони з Томом добропорядно примостилися на відкидних сидіннях, схрестивши руки на грудях, наче два лакеї, і Дікі щось розповідав дівчині, смішив її. Том розумів майже все, що