Микола Сорока - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79

“Якщо я погукаю голландця, він не стане повертатися, він знає ці штуки. Він просто впаде обличчям у тралу за секунду до пострілу, і тоді мені доведеться мати справу з одним з найжорстокіших і найдосвідченіших рейнджерів, у руках якого шовкова петля варта більшого, ніж бельгійський карабін у руках дилетанта”.

Звівши автомат, я без роздумів висунувся по пояс з-за каміння і відкрив вогонь. Голландець уже осідав у траву, а я все стріляв, люто, переможно, вигукуючи:

— Бета іє! Бета іє! Бий його!

Я стріляв і навіть на такій відстані відчував, як кожна куля рве тіло голландця, убиваючи його.

А потім ліг.

По мені навіть не вистрілили, так швидко все сталось. Обережно визирнувши, я впевнився, що Ван-Деєрт мертвий, а решту наче вітром здуло з відкритої місцевості.

— Нісамехе, — прошепотів я, маючи на увазі голландця. — Куа хері я куанана. До побачення, до нового сафарі…

В траві я побачив чорного жука, що котив поперед себе крихітну кульку з прілого листя. Я дихнув на жука, подув, і той слухняно завмер, перетворившись у непорушний горбик землі.

— Усташ! — крикнув Буассар з ущелини.

Я перевернувся на спину. Ніхто з них не стане перебігати відкриту місцевість, знаючи, що вона прострілюється.

— Не дурій, Усташ! Тобі кінець!

— Я знаю!

Відповідь задовольнила їх. Вони примовкли, і я зрозумів, що хтось із них під прикриттям кулемета Ящика все ж спробує перебігти майданчик.

“Мабуть, це буде француз”, — подумав я і пожалів Буассара.

Після Ван-Деєрта по-справжньому варто було боятися лише Ящика, тим більше, що кулемет його ще не вступав у гру.

Намацавши під рукою камінь, я пожбурив його в кущі, і не встиг він як слід гойднутії гілки й листя, кулеметна черга розпорола тишу, бризнувши кам’яним пилом. Я не дивився, не став дивитись, як осідає пил. Я відчував — француз повинен от-от з’явитися!

Кулемет замовк.

“Мене на цьому не купиш, — мовив я про себе… — Хто ж усе-таки буде?..” І знову вирішив, що це буде француз. Я чекав. Терпляче чекав.

І коли у місячному сяйві майнула тінь, я вистрілив, випередивши і обдуривши Ящика, кулемет якого миттю притиснув мене до землі, набив горлянку колючим, сухим кам’яним пилом.

— Не дивися по боках, — сказав я собі, але все-таки трохи звівся.

І зразу побачив Буассара.

Але як побачив!

Зігнувшись, випустивши автомат, схопившись руками за груди, він повільно, не ховаючись, ішов через залитий місячним промінням майданчик, не намагаючись підняти зброю; і я виразно побачив, яким білим було його обличчя.

— Усташ! — хрипло крикнув він. — Я йду тебе вбити!

Мене кинуло в піт.

Страх, холодний і підлий, втиснув мене в суху землю, та крізь вузьку щілину я все ще бачив француза і знав, що Ящик стежить зараз за кожною гілочкою і що вдруге він уже не схибить.

“Француз упаде сам, — думав я. — Він упаде сам”.

Але француз ішов і йшов, і це тривало цілу вічність. Він ішов під трьома парами очей, уже нічого не бачачи й не чуючи, вже не бажаючи убивати, і тільки випадковий камінь зупинив нарешті його безконечний рух.

— Він мертвий, — сказав я.

Тепер я лишився проти двох…

А перевертень? Чому перевертень відмовився від участі в наших іграх?

Озирнувшись, я побачив нерухомий, ледве освітленпй силует. Він завис над майданчиком вище, ніж завжди, внизу його могли помітити… Скоряючись непереборному бажанню, я спробував прикладом автомата відштовхнути перевертня в глиб схованки.

Цього разу Ящик не промахнувся.

Кулі вибили з моїх рук зброю, ударили в плече і всією масою увійшли в розпластаного над травою перевертня.

“Кулемет — не малокаліберка”, — встиг подумати я.

В обличчя мені хлюпнуло чимось нестерпно ядучим. Я скрикнув, упав на каміння, все ще бачачи, як руйнується перевертень.

Він вибухнув, як зоря. З-під його розпанаханої оболонки виливалися справжні вогненні ріки, спалахи і блискавки рвали дого, над ним вирували червоні протуберанці…

Ні. Звичайно, ні. Це мій власний біль малював такі картини. Одне я знав тепер — до автомата мені не дотягтися. Це кінець…

Коли капрал і Ящик зупинилися наді мною, я розплющив очі. Не знаю, що вони побачили, але на мене вони вперто не хотіли дивитися. Згодом я дізнався, що лоб і щоки мої були обпалені і спухли, здулися, як товста потворна маска.

Показуючи на драглисті, з бліднуватим блиском шматки, розкидані серед каміння, капрал запитав:

— Це перевертень?

Я спробував відповісти, але не зміг.

Зате знову, як у ту ніч, напливли запахи.

Що їх змусило повернутися?

Я поворухнувся, підвівся. Мені не хотілося нічого втрачати. А особливо запаху маленької квіточки, яку моя мати вдома, в Хорватії, вирощувала на вікні в глиняному вищербленому горщику.

Як вона називалася, ця квітка?

Поки капрал і Ящик розглядали шмаття розтрощеного перевертня, я зумів сісти на камінь. Незважаючи на запаморочення і біль, я чув спів.

Прислухався.

Справді, гули барабани. Лунко. Далеко. Я вловлював слова. Можливо, їх навіть вимовляв бабінга. А може, негр, убитий Ван-Деєртом. Не знаю… Але я чув слова і розумів їх.

Прийшли білі!

Вони сказали: ця земля належить нам, цей ліс — наш, ця річка — наша! Була-Матарі — біла людина, владар над усіма примусив нас працювати на себе.

Прийшли білі!

Кращі з нашого племені, найхоробріші і найсильніші, стали їхніми солдатами. Раніше вони полювали на антилоп, на буйволів і антилоп, тепер вони полюють на своїх чорних братів.

Прийшли білі!

Ми віддавали весь наш час і всю нашу працю Була-Матарі. Наші животи зсохлися від голоду. Ми не мали більше ні бананів, ні дичини, ні риби. Тоді ми сказали Була-Матарі:

— Ми не можемо більше працювати на тебе!

Прийшли білі!

Вони спалили наші хати. Вони забрали нашу зброю. Вони захопили в полон наших дружин і дочок.

— Ідіть працювати! — сказали вони вцілілим. — Ідіть працювати!

Прийшли білі!

Уцілілих погнали до великого лісу. Вони зрізали там ліани. Коли каучук був готовий, він був политий багрянцем крові. Білі взяли наш каучук.

Прийшли білі!

Наші дочки були прекрасними. Поцілунки білих осквернили наших дочок.

Прийшли білі!

Молодша, наймолодша — квітка моєї старості — сподобалась їхньому вождеві. Вона була такого віку, коли ще не думають про чоловіків. Я благав вождя:

— Не чіпай її! — Та вождь розсміявся у відповідь.

Прийшли білі!

Я благав його:

— Вона ще така маленька! І я її так люблю!

Я благав його:

— Віддайте моїх синів, поверніть моїх дочок!

Та великий вождь білих посмугував мою чорну спину нагайками. Мої рани кривавлять! Земля моїх предків набухла кров’ю.