Василь Махно - Дім у Бейтінг Голлов

його лякали шурхоти вужів у траві і плямкання зелених ропух, тоді пес вистрибував і біг слідом за вужами, які прослизали у воду. Потім він пробігався вздовж берега, і ропухи пірнали глибоко у воду, а коли виринали і починали кумкати, Володя вже спав. Човен біля річки став його домом, принаймні ліжком, а воду Серету вони з псом пили зранку, ставши навколішки. Володя їв дикі груші і зелену малину, а пес бігав на Ринок. Серпень нагрівав за день річку, а вночі з іншого кінця міста було чути, як, не затримуючись, через залізничну станцію «Чортків», посвистуючи, переїжджали вантажні потяги. Одні їхали на Іване-Пусте, інші - на Бучач і Тернопіль. Пес сидів із Володею, і вони дивилися на річку. Кожен думав про своє. Над ранок тепло покидало річку, а до міста вливалося молоко туману, що провисало на ранішніх вулицях і стікало в долину повз Домініканський собор.

Петро Карабін, відправивши чернівецький, подумав: «Щось нема нині того придурка». І побачив, що перукар Міша повертається з обіду. Міша балакав із Настею. Настю Петрові було видно, а від Міші падала тінь, миготіла від вітру. Це так Міша переступав із ноги на ногу, зі здорової на кульгаву. Потім тінь зникла. Петро помацав своє волосся і вирішив, що зайде до Міші наступного тижня.

Із Настею в Петра була любов, яку він приховував від дружини, а Настя - від своєї мами. їздили мотоциклом із коляскою до посадки, недалеко від автобусної. Там, розстеливши на траві коц, або навіть на колясці, залежно від Петрового бажання, вони віддавалися одне одному. Настині руки і тіло пахли пивом, бо вона не встигала зайти додому і помитися. Не було часу ні у неї, ні у Петра. Потім Петро висаджував Настю біля Будинку піонерів, а сам їхав додому. Минав тиждень, відколи Петро з Настею посварилися. Петро намагався не дивитися у її бік, а Настя зиркала у Петрове вікно. Руду корову Надьку з книгарні Настя зненавиділа з першого погляду. Помітила, що Петро, розмовляючи з Настею, кілька разів ударив ту для жарту долонею по задниці. «Приміряється, скурвий син», - думала Настя. На Надьку поклав око й Микола Дерименда. Бачила Настя, що Микола заходив до Надьчиної книгарні й виходив із книжками. І Насті трохи відлягло від серця.

Серпневого пополудня, залишивши пса на Ринку, Володя зійшов із міського автобуса і, наче господар, стояв розглядаючи все, куди сягав поглядом. Сємьоновна перша побачила Володю в бушлаті. Заклопотані жінки і байдужі чоловіки, стоячи групками, не звертали на нього жодної уваги. Володя голосно пчихнув, обтер рукавом жовту кульбабину слину і засміявся, показавши надщерблені зуби. Підійшов до книгарні, гримнув у скляні двері. Надька, відірвавши руду голову від книжки, подивилася на нього байдужими очима. Вже встигла звикнути.

- Ах ти мая дарагая! - крикнув на всі легені Володя.

Автобусна ожила. Увага вижидальників своїх рейсів переключилася на придурка.

- Ах ти дарагая - ружа червоная, - волав Володя до Надьки.

Автобусна реготала.

- Йой, не файно зо слабого сміятися, - сказала повногруда жінка, тримаючи в руках полив’яну миску.

- Цьотко, та то Володя, за ним плаче Буданів, - видихнув із димом двадцятирічний хлопець.

- А тобі що до того? Молоко ше на варґах не обсохло, а вже з дзиґаром.

- Та я вже, цьотко, по войску.

- Нещасне то войско.

- А він се чо чіпає?

- Він тє ше вчіпит.

Володя облишив Надьку і підійшовши до пивної бочки, схопив Настю за руку. Настя якраз мила гальби і, відставивши одну, бризнула водою Володі в лице.

- Йойойой, - закричав той.

Настя залилася сміхом.

- Йой, нездала, ти, заразо, нездала! - кричав до неї Володя.

Спритно підскочив і схопив Настю за цицьку. Настя скрикнула. Володя відскочив і почав реготати. Настя встала була, але, передумавши, знову сіла. Володя з відстані кількох метрів кричав до Насті, бризкаючи на всі боки слиною. Володина шия, обліплена грубими жилами, здавалося, трісне від напруги. Петро з вікна бачив, що Володя витворяє з Настею.

Заспокоївшись, Володя відійшов від неї і зайшов досередини станції. Зчинився рейвах, бо він почав мацати дівчат і жінок. Марія Іванівна просила вивести придурка з почекальні, але сама вийти боялася. Нарешті Петро, вискочивши з кабінету, схопив Володю за бушлат і викинув його в теплий серпневий день. Володя, зіщулившись, впав у сміття перед обпльованим чавунним смітником і почав жалісливо плакати. Так жалісливо скиглив псячим голосом, наче його переїхала машина. З перукарні, тримаючись за одвірок, визирав кульгавий Міша. І пан Дзюбановський із годинниковою лупою на чолі. Першою до Володі підбігла Настя, обтріпуючи нещасного від пилюги і прилиплого паперу. Посадила на першу лавку, з якої вмить щезли студентки педучилища.

- Не можна над слабим знущатися, - говорила до себе і до всіх, хто міг її чути, жінка в чорній хустині.

- Ніхто не знає, що кого чекає, - підтримала розмову та, що з полив’яною мискою.

- Та він ту кожен день таке вироблєє, - докинув чоловік у баранячому кашкеті.

- А шоби не робив, то ним злий дух керує, прости Господи.

- Ваша правда, - погодився баранячий кашкет.

Володя вишмаркався. Витер брудними руками зелені сльози. Сидів, віддихуючись, і дивився на похилі пагорби Чорткова.

Знову приїхав міський автобус. І привіз нових пасажирів, які з торбами й сумками поспішили до каси.