Тарас Прохасько - Так, але…

австрійської імперії. Від тринадцятого століття вони були окремим князівством, в якому виробилася своя особлива ідентичність. У 1918 році треба було визначатися, хто є хто. Хто з тешинців має стати чехом, хто — поляком. І до кого їм притулитися: до нової Чехословаччини чи нової Польщі. З того всього ця земля на двадцять років стала місцем середньоєвропейського конфлікту. Тешинщину розділили, включно з самим Тешином-Цєшином. Дідо опинився у Чехії. Його тато, а мій прадід вважав, що їм пощастило, бо він сам був чехом. Але діда — як то буває з хлопчиками — чомусь тягло до маминого. Мама, а моя прабабця, була з ґуралів, які повважали себе ближчими до польськості. Дідо свій вибір зробив у юності. Він вчився у вищій школі за рікою, за кордоном — у польській частині колись єдиного міста Тешина. Вивчав польську філологію. Напевно, він вважав, що йому пощастило, коли у 1938 році Польща захопила усе Заольжя, скориставшись ліквідацією Чехословаччини. Його тато, мабуть, мав протилежне відчуття. Мамі, можливо, було все одно, бо вона була собі передовсім ґуралькою. Діда відправили вчителювати на Волинь. Там він полюбився з моєю бабцею, яка не могла знайти роботи на рідній Галичині. Не знаю, з якими думками дідо пішов воювати у вересні 1939 року. Може, хотів захищати польську державу, яку він вибрав, може, хотів відомстити німцям за рідну Тешинщину і за приниження Чехії, яка була його батьківщиною. В кожному разі йому трохи не пощастило. Він загинув дуже молодим. Хоч пощастило не менше. Він не опинився у Катині, не опинився у місці, в якому не слід було опинятися — на Волині через кілька років; після його смерті народився його син, а мій тато. А найбільше з того всього пощастило мені. Принаймні з погляду дитинства. Після дідової смерті у мене не залишилося шансів не народитися українцем. Конфігурація тіла у міському просторі

Мені було, може, дванадцять років, коли остаточно усвідомив, що бюрко, сидячи при якім я читав грубезний том історії української політичної думки Костя Левицького, належало авторові цієї книжки, як мене навчили ще раніше — нашому президенту. Речі, предмети недаремно є важливою частиною інсталяції меморіальних приміщень. Окрім того, що вони працюють як відправні причали для плавання поверхнею пам’яті, ще й дають нагоду пересвідчитися, що минуле так чи інакше є функціональною складовою теперішнього, яке має шанс так само плавно переповзти у майбутнє. Що часи, можливо, різні, але часоплин — єдиний. Також предмети певним чином консервують простір, в якому все відбувалося, і уможливлюють відтворення рухів тіла у ньому. Адже те, що ми називаємо історією, те, що ми вбираємо як міф, зроблене конкретними тілами у дуже дискретному просторі, де ця тілесність себе проявляла.

Бюрко — з усіма його шухлядами і надбудовами, із прямокутником грубого шкла на зеленому сукні — давало простір для тілесної уяви. Я — навіть зважаючи на різницю у віці, комплекції, темпераменті й манерах — міг відтворити відчуття, які з’являються під час перебування при ньому, відчуття, які закріплюються у костях, суглобах і сухожиллях.

Тому набагато цікавішими від історії політичних ідей здавалися спогади різних людей, чиї дискретні тіла були присутні при робленні великої історії. Я знав, що я мушу це знати, щоб могти хоч трохи реалістичніше пережити комплексні історичні розвідки, написані з дотриманням цілком іншого масштабу.

Хотів такого, про що потім дізнався про Яна Прохазку, який задовго перед тим казав, що він письменник, а письменник знає, що було, що є і буде. Не в сенсі віщунства і пророцтва, а тому, що уважає на всі прояви життя.

І я дещо дізнався від людей, які потім навіть не думали про себе як про тих, хто робив історію. Вони попросту брали в ній безпосередню участь. Але ще тоді, коли історія не була історією, а натуральним елементом їхнього життя.

Знаю, що сто років тому у Львові кінець жовтня був дуже холодним, падав зимний дощ. Було багато калабань і болота. Одяг, особливо військове сукно, був завжди вологим. Ноги від мокрості і холоду не захищали ні чоботи, ні фронтові черевики. При кожній нагоді мундирові старалися висушити онучі і обмотки.

У помешканнях також доводилося добре вдягатися. Треба було палити у печах, але з вугіллям було не найліпше, його не вистачало. Найкраще було грітися там, де збиралося багато людей. Сутужно було і з харчами, мало хто не почував тоді легкого цілоденного голоду. Серед припасів переважали мука і крупи. Найбільше потерпали ті, що мешкали у середмісті і не мали хоч якогось городчика з куркою.

Міський телефон перестав працювати відразу після революції. Але і перед тим він був ненадійним каналом комунікації для повстанців, бо станція була осаджена всуціль польською обслугою. Зрештою, як і колія, електрівня, газовня і вся адміністрація.

На цілий Львів набралося зо дві тисячі людей, на яких можна було розраховувати у проведенні акції перебрання влади і заснування української держави. Більшість із них були військові, у переважній більшості не львівські.

І зрив, і наступне управління військом і містом робилися ногами. Кілька сотень кур’єрів і збирачів інформації безперервно курсувало між будинками, де зібралося керівництво, і виконавцями на різних важливих чи просто опанованих об’єктах. Багатогодинні наради, на які спочатку сходилися на умовлений час, а пізніше вже навіть не покидали, сплячи вряди-годи де доведеться, постійно переривалися з’явою вістунів і вивідувачів, які приносили нові повідомлення, віддихувалися і мчали з поворотом, несучи оперативні накази і вказівки.

У народному домі організували нон-стоп кухню, яку обслуговували українські жінки-добровольці. І там же розмістився імпровізований шпиталь для поранених і виснажених. Медикаментів і бинтів практично не було. Управа потребувала багато чорнила і паперу. Курили всюди, хоч із тютюном теж було зле. Найпопулярнішими були зроблені з гільзового мосяжу фронтові бензинові запальнички. А за кілька днів випав сніг. Крім того, треба було завжди сподіватися стрілу з вікна чи з брами…

Все вже є

Якось я