Оля Зубарєва - Наші дракони вбивають нас

Андрій біжить з заплющеними очима. Анбрій дихає ротом, боїться втратити пульс. Андрій біжить і рядки вислизають з-під його ніг, ніби стрічка бігової доріжки.

Андрій жалкує, що не взяв з собою цвяхів — і вони з’являються в його руках. Андрій мріє про молоток — і він зявляється в іншій. Андрій прицвяховує рядки та даремно. Букви нападають на нього. Він відбивається. Він кричить. Плаче. Кличе маму.

Буква «П» не лінуєтьсяя зробити гімнастичну фігуру та чудирнацько стати на руки, аби вколоти Андрія у пухкенькі сідниці гострим кінцем. Буква «А» нападає на його шию, бажає задушити. Буква «Д» сковує кайданами руки. Ще одна буква «А» — ноги. Буква «Ю» хоче влізти йому в горлянку, задавити. Та він молодець, мужньо тримається. Як Геракл напружує кожний м’яз, кожну зв’язку свого тіла і звільняється від вбивчих пут.

Слова з повагою та благоговінням, — «ну звичайно я ж їх Творець», — розступаються перед Андрієм і він несеться вниз на американських гірках, знаєте на тих, на яких підлітки у парку розваг вижчать і генерують один з видів адреналіну. Андрій кричить. Андрій регоче. Його мрія збулась. Проте замість кабіни атракціону — літери і фрази. Дорогою він ловить їх, а вони жмакаються. Андрій гордий собою: як він правильно вчинив, що не наповним їх змістом тепер з них можна зробити конфеті.

Андрій упав на холодний камінь. Громадні крилаті істоти кашляються вогнем.

— Любі, йдіть поцілуйте свого татуся! — Андрія охопило полу’мя. Андрій не горить — Андрій плавиться.

— Ні, у власній книжці я не згорю!

Полум’я пішло в земю. Точився запеклий бій. Червоні Дракони, чиї сили значно переважали, наступали, на зовсім ще недосвідчених, але відважних Золотих. Золоті Дракони палали холодним вогнем. І хоча їм не було боляче, вони страждали в стократ більше, ніж якби іх кинули в розпечену лаву.

Точився бій — елегантна назва нападу Червоних на молодь, яка хоче визволити свій народ, але не ціною знищення братів. Поки Золоті зважують на шальках терезів власний порятунок га братовбивство, Червоні одним за одним відправляють їх у Пекло.

Андрій дряпається по зарослій мохом горі.

— Треба поголитись, — подумав він.

Андрійй зривається і падає донизу.

— Хочу на вершину, — Андрій на вершині.

— Я тут бог, я тут творець, — вітер свище Андрію в груди. Андрій падає на Золотого Дракона. Андрію неприємно палати. Андрій боїться злізти

— Навіщо я зробив їх такими громіздкими!?

Андрій разом з Золотим Драконом летить у просторі. Андрій у Пеклі. Стоїть на розпеченій поверхні. Андрій верещить і стрибає. На Андрія тисне стеля. Андрія зажало між двох розпечених шматків заліза. Іноді його охолоджує колючий мороз, що гострим лезом ріже нерви. Навіть біль злякався і сховався у середину кісток. Андрій кричить.

— Додому! — Андрій бреде довгим темним коридором. Андрію моторошно. Андрій плаче.

Студент ветеринарного, у душі поет, лежав на підлозі своєї кімнати, повній смороду та нереалізованих ідей. Він прокинеться лише через 15 годин. Давайте не будемо тривожити його сон, згода?

Уляна з Франком сиділи під розлогою кроною древнього. як молоді Дракони, дуба з різних боків. Кожного точили свої думи.

— Зовсім не давно я привітав Анему і почув мовчання у відповідь, — почав Франк, — зараз я ризикую своїм та твоїм життями заради народу, який я полюбити не встиг, але з яким я відчуваю спорідненість.

— Може два Дракони праві і люди зможуть вас врятувати?

— Людям начхати на все окрім себе.

— Не будь таким категоричним.

— Я втомився шукати щось не знаю що. Я не хочу виривати тебе з життя. Гадаю досить бавитись у рятівників Всесвіту.

— Обіцяю: ми щось вигадаєм. Якщо ти здасишся — я сама піду на пошуки земних Драконів — я не кидаю почате, яким безнадіййним воно б не здавалось. Якщо вперто йти — кудись та дійдеш.

Франк присів біля Уляни.

— У мене ніколи не було сім’ї… Ти мені наче страша сестра…

— Ти мав рацію щодо дитини… Мені страшно.

— Треба швидше покінчити ці пошуки!

— Не гаймо часу! — Уляна одягла амулет.

Франк з Уляною сиділи у вагончику, такому який можна зустріти лише в шахтах.

— Цього разу ми маємо засіб пересування, — підбадьорювала Уляна Дракона, якому очевидно не подобалися іржаві поломані рейки, котрі кожного разу змушували вагончик погружатись у все більшу безодню, і, вилітаючи з неї на шаленій швидкості, ніби обшпарений, підскакувати на найвищій точці.

Чергове різке урвище, яке вже не викликало таких бурхливих емоцій, у порівнянні з попередніми, виявилося зрадницьким проваллям. На цій ділянці