Софія Юріївна Андрухович - Жінки їхніх чоловіків

вона може готувати сама. Особливо пасує буряк. Він червоний і дуже мастить руки. Я люблю, коли шкіра моїх рук забарвлюється соками овочів і фруктів. Я люблю, коли мої руки брудні. Я люблю мати бруд під нігтями. Я люблю ранитись ножем. Люблю, коли виступає кров і коли розходяться краї ранок. Люблю обпікатися. Люблю пухирці, люблю, коли ранки печуть.

Коли я кришу овочі або тру їх на тертці, уявляю собі, що це не овочі, а частини людських тіл. Я не люблю уявляти те саме з м'ясом. Я ніколи не готую м'ясні страви. Але люблю їх їсти.

Одного разу я пішла до косметичного салону і витримала кілька годин незворушного сидіння — невміла дівчинка робила мені французький манікюр. Удома я начистила картоплі і почала терти її на тертці. Зішкрябала не лише манікюр, але й шкіру з пальців. Деруни вийшли добрі.

Часом я куштую страви, які готую, але частіше ні. Я завжди знаю, що вони неправдоподібно смачні. Я не винна, що, не вміючи готувати, готую так добре.

Зготовані страви спускаю в унітаз.

Капітан зупиняє машину на узбіччі. Тонкі дерева тонко сплітаються між собою гілками. З гілок шмарклями звисають шматки туману.

Завжди, коли проїжджаю повз відлюдні місця, повз голі мокрі поля чи темні ліси, уявляю собі, що залишаюся в них зовсім сама. Зимно і моторошно так, що аж затишно.

Ми виходимо з машини. Надворі ніч. З кишені мого пальта на землю випадає зубна щітка.

Здається, мороз, кажу я.

Капітан з усієї сили б'є мене по обличчі. Я падаю.

Лежу на промерзлій землі. З носа тече кров. Досі у мене ніколи не текла кров з носа. Жодного разу в житті.

Навіщо він ударив мене? Як він міг мене вдарити?

Не розумію нічого. Дивлюся па нього широко розплющеними очима. Але ніби й не дуже здивовано.

Як ти міг мене вдарити? — питаю його тихо, витираючи долонею кров з лиця. Як ти міг мене вдарити? Навіщо? Мене не можна бити. Не можна. Невже ти не розумієш? Я — ангел…

На пальті повно замерзлого листя.

Фореватуґеза

Була щойно третя година пополудні, а Наташа вже знову чулася знесиленою. Автоматично відраховуючи монетки на здачу і складаючи їх у рівні стовпчики на дерев'яному столику, накритому протертою і брудною цератою, Наташа широко позіхала, видаючи при цьому відкритий протяжний стогін. Акуратні стрункі вежки по п'ять, десять, двадцять п'ять і п'ятдесят копійок утворювали посеред столу крихітний макет міста майбутнього з висотними будинками, округлими в діаметрі, чиї найвищі, багатотисячні поверхи губилися серед хмар і зірок; дрібніші монетки — по одній чи дві копійки — лежали поруч, скинуті в звичайнісіньку купу; металеві гривні Наташа ховала до лівої кишені фартушка, а пожмакані паперові — до правої.

Напевно, якісь фронти, сказала сама до себе дівчина, здряпуючи з церати фіолетову квіточку-дзвіночок обламаним нігтем, на якому ще виднілися мікроскопічні архіпелаги блискучого сріблястого лаку Атмосферні фронти, тиск або ще якась біда, пробубоніла вона, підводячись. Погодні умови другого типу.

Повільно переставляючи ноги (вбрані у вовняні сірі колготи на яких, якщо задерти чорну спідницю зі складками, завдяки самотній смужці з одного боку і парі смужок із протилежного чітко видно, де перед, а де зад), Наташа вийшла зі своєї кімнатки й опинилася в одному з основних приміщень. Посередині, сперте до стінки, на низенькій табуретці, стояло довге і вузьке дзеркало. Наташа зупинилася перед ним, незворушно втупившись поглядом у відображення. Тоді вперлася руками в крижі, закинула голову і зосереджено та вправно, ніби йоґ, прогнулася назад — аж затріщали хрящики в хребті. О-о-о-ох, простогнала Наташа, знову випрямившись. Красиве світло-каштанове волосся, зав'язане вузлом на потилиці, трохи порозтріпувалося від цієї невигадливої гімнастики, з-за вух повибивалися симпатичні пухнасті кучерики, які так дратували Наташу, а на очі впало хвилясте пасмо. Дівчина заправила його за вухо, тоді щедро плюнула на пальці правої руки, розтерла слину лівою і старанно пригладила неслухняні волосинки. З нагрудної кишені фартушка вона вийняла помаду і, розхиливши губи та розтягнувши їх у дивній напівусмішці, почала щедро розфарбовувати. За якусь мить її рот світився жирним сливовим блиском. Наташа потерла верхньою губою до нижньої, щоб рівномірно розподілити помаду, тоді всміхнулася широко і по-справжньому, провела язиком по верхніх зубах, щоб стерти сліди помади.

Наташі було двадцять вісім років, вона їла багато дешевого в'язкого шоколаду і курила сигарети MonteCarlo — в середньому пачку на день; її кутні зуби давно попсувалися, їх довелося вирвати, і тепер Наташа могла ховати там кінчик незвично гнучкого і довгого язика. Крім того, вона мала чотири золотих зуби — найбільший Наташин скарб, який дістався по прабабці; нерідко, у хвилини особливої туги та пригніченості, Наташа уявляла собі, що ось візьме, піде до дантиста, потім продасть золото, купить собі яскравий купальник, гостроносі туфельки і квиток на поїзд, поїде в Ялту, а там зустріне багатого вірменина, сивого і вусатого, з чорними, як вуглинки, очима, який закохається в неї так страшно, що світу білого не бачитиме, запропонує одружитися і повезе кудись далеко, де в нього двоповерховий будинок з ванною, а ще чомусь кози і кури…

Наташа мала маленький кирпатий носик з веснянками, широкі стегна, великий зад, тяжкі груди і гарний опуклий живіт. Вона не вміщалася у вузькому дзеркалі, спертому об стінку навіть коли поверталася боком; всі її блузки і светрики були трохи тісними для неї. Наташа пахла своєю дешевою помадою і потом. А ще любила, коли влітку під стелею дзижчали мухи.

У дзеркалі Наташа побачила відображення високого худого чолов'яги, який вихором влетів досередини, на ходу розщіпаючи сірі обвислі штани.

Я це, задихано вигукнув він, прилаштовуючись до пісуара, я Вам зараз заплачу! Зараз, зараз… от тільки…

Наташа пересмикнула плечима, відвернулась і, човгаючи м'якими домашніми капцями без задників, ліниво попленталася до своєї кабінки. Цей чоловік вривався до неї щодня, бувало навіть, по кілька разів. Вона звикла до його знервованості, різких рухів, панічної поспішності, звикла до сутулої сухої постаті, до шиї з якоюсь жовтою і тонкою шкірою в дрібненькі червоні крапочки, до чималого пагорба адамового яблука. Наташа навіть знала напам'ять дзеленчання його паска. Він завжди платив уже після того, як робив свою справу, Наташу це не дратувало. Монетки він вигрібав із було багато, він виплив з-під накриття і відразу ж розчинявся між густими краплинами.

Попри Наташу пронісся її щоденний клієнт. Задиханий, мокрий, з виряченими очима, весь скручений, ніби від болю. Розкриту парасолю тримав збоку від себе і