Ірен Віталіївна Роздобудько - Дві хвилини правди

коридорчику генделика.

Ще за кілька днів Зоя (а буфетницю звали Зоя) принесла станок для гоління.

Раніше, коли він був відомий, коли про нього писали в газетах і запрошували до участі у міжнародних виставках, у нього була швейцарська бритва…

Вона залишилася в лікарні.

Він не вмів голитися лезом. І їсти пластмасовими виделками.

Багато чого довелося вчити наново.

Вивернуте полотно світу, який здавався йому прекрасним, виявилося вузлуватим, полинялим, заяложеним.

Головним у ньому була їжа. І горілка.

А потім навпаки: горілка. І їжа.

В середині літа він пофарбував ятку в темно-синій колір і подумав, що треба рухатись далі.

Зоя потелефонувала своїй подрузі - такій самій, але більш успішній продавщиці, що торгувала біля метро, - і він побрів туди, ховаючи обличчя. Та це було зайвим. Ніхто не намагався його розшукати.

Того самого дня перший півень підняв у дорогу святого отця, котрий, піднявши рясу та блимнувши витертими лампасами армійських штанів, сів у горбатий «Запорожець» і на безпечній швидкості відправився за пару сотень кілометрів в місто - придбати для своєї невеличкої парафії кілька пачок воскових свічок по 50 копійок за штуку.

Поки він їхав, з іншого кінця міста вийшов невідомий жартівник-експериментатор.

Усі вони рухалися в різних напрямках.

Ятка біля метро виявилася більшою і не потребувала ні фарбування, ні будь-яких інших послуг. Довкола неї купчився люд, котрий не допускав конкуренції. Проте добра Зоїна приятелька, зглянувшись, простягнула чоловікові без шкарпеток сорокаграмовий пакуночок з написом «Смугастик жовтий», а також пластикову склянку (таку ж, як у ятці Зої) з горілкою. «Смугастика» той засунув до кишені. Горілку випив.

Сон зморив його просто тут, під деревом, в самому центрі життя, зробивши його самого цим центром, котрий переступали й обходили, над яким іноді схилялися і заспокоєно хитали головами: живий, а ще додавали: «Прикро… Такий молодий…».

На більше він, певно, не заслуговував…

В цей час йому снився Іуда. Певно, цьому можна було знайти пояснення: нещодавно, підкладаючи під голову газету, він прочитав новітню гіпотезу: Іуда діяв за домовленістю з Учителем - сповістити про місце Його перебування аби швидше настала розв’язка, а тоді відповідно - воскресіння й укріплення віри.

Іуда був молодим і довгокосим. Чомусь одягнутий у джинси.

«Важко, брате? - запитав і сам же й відповів: - Важко… Це ж - навіки…»

«Навіщо ти це зробив?» - запитав він.

«Бо не міг інакше…»

«І як тобі тепер?»

«Ніяк…»

«І тебе не хвилює тисячоліття ненависті?»

«Коли щось триває так довго, вже не має значення, що воно таке - ненависть чи любов… До всього особистого стаєш байдужим…

Адже головне - зроблено.»

Він хотів запитати про те, що робити йому. Але Іуда в джинсах вже повернувся до нього спиною.

«Можна з тобою?!» - вигукнув він.

«Ні, - і, зникаючи, додав: - Ти не закінчив свою картину!»

«Я більше не малюю…»

«Для того, аби закінчити картину, - не обов’язково її малювати…»

Він побачив як під ногами у хлопця в джинсах розкололася земля і хотів попередити його, але той вже зробив крок.

В розколині майнула біла сорочка.

Він відчув, що у нього на скроні ворушиться рак, підбираючись до очей.

І змахнув рукою.

І прокинувся.

І побачив перед очима маленьку листівку - ікону. А поруч, під самим його носом, був притиснутий каменем папірець, від якого він відвик, - сто гривень.

Він накрив папірець долонею, як накривають метелика, щоб той не злетів.

Поклав листівку в кишеню.

І побачив себе: в центрі міста біля метро, під деревом, і не зрозумів, що він тут робить і що взагалі треба робити, коли ось так пиняєшся на землі під деревом.

На протилежному боці вулиці помітив червоний «Запорожець» і подумав про те, як колись шалено мріяв знайти в Єгипті Пурпурового Ібіса…

До авта прямував кумедного вигляду святий отець, несучи з магазину кошик з паляницями.

День закінчувався. Йому вперше стало моторошно від того, що за ним прийде інший, але такий самий день.

Він кинувся до авта, розмахуючи купюрою.

Він не знав, як звертатися до священиків і тому мовчки простягнув гроші.

- За здравіє чи за упокій? - запитав той.

- Байдуже…

- Так не буває. А ти хто такий?

- Ніхто…

- І так не буває…

- Де твій дім?

- Ніде. Так буває?

- Так буває… Сідай.

Вони поїхали крізь синє і зелене - дерева, скуйовджені вітром, вимішували небосхил.

Потім все налагодилось.

Він знав, що має видужати. І видужав.

І почав жити. Стерегти церкву, фарбувати паркани, ловити рибу, розмовляти.

І всі мешканці села вважали його художником.

Хоча ніхто і ніколи не бачив його полотен.

Це було саме те, чого він прагнув.

СОЛОМІЯ

- …а мій вівсянку зранку не їсть!

- А я народила дуже швидко…

- А ми народжували разом!

- Ой, я категорично проти цього. Це неестетичне видовище. Я б ніколи не згодилася!

- Дурниця! Я стояла у палаті і билася головою об стіну, але цього не пам’ятаю…

- Ну от чому немає пристойних журналів для чоловіків?…

- Чоловіки взагалі менше читають…

- Маврикій - оце щось! Я там таке нічне життя відкрила…

- Маврикій?

- … це не острів, це - країна!

- …а я у вівсянку додаю сухофрукти, можна - цукати…

- Перетираєш варену моркву з цукром…

- …ідея зробити пивницю у приміщенні старовинної гімназії… в тому є щось брутальне…

- …лікарі пішли собі, зробили мені укол і пішли бухати…

- Я не проти матріархату - більше б порядку було…

- А я не проти маріхуани! Ха-ха-ха!

- А ви чому мовчите?…

- Я пива взагалі не п’ю - воно подвоює калорії!

- А найголовніше, там місцеве населення просто шаленіє від наших дівок!

- …Парфе?

- …Це не парфе - це сорбет…

- Біле чи червоне?

- Я і вина не п’ю…

- А мій, коли я від’їжджала, дав мені ось це.

- Що це?

- «Ксенікал».

- А-а… Але ж у вас непогана фігура!

- Це тому, що я в джинсах…

- А ви чого мовчите?…

- Так от,