Джеймс Віллард Шульц - Ловець орлів

Наш друг мовчки пішов, а ми повернулися додому.

Тепер ми вважали, що нам нічого не загрожує, бо навахи, забравши майже всіх наших коней, не чинитимуть нових набігів. Але Оговаса не був певен цього і ввечері призначав вартових на щодень.

Рано-вранці Насітіма, Самотній Шпиль і я вийшли в поле. Загортаючи у вологу землю тверді кукурудзяні зернятка, я думав, чи судилося нам побачити перші зелені паростки. Ввечері, коли ми повернулися додому, нас зустріли Келемана і Чоромана. В обох були заплакані очі. Мовчки поставили вони нам миски з юшкою. Насітіма запитливо глянув на дружину, але вона відвернулася од нього.

— Ну, кажи, що сталося? — запитав він.

Келемана заплакала, не промовивши ні слова, за неї відповіла Чоромана:

— Вампіне, мій майбутній муже! Ми дізналися, що Огота з друзями обійшов усіх членів Патуабу і схилив на свій бік блазнів, висунувши проти тебе нове звинувачення. Він стверджує, що ти знаєш якесь заклинання, і тому вчора навахи пішли цілі й здорові, тева не могли їх ні вбити, ні поранити.

— Насітімо, багато хто вірить цьому або вдає, що вірить, — схлипуючи, озвалась Келемана. — Я знаю, що через чотири дні… так, залишилося всього чотири дні! — Патуабу засудить наших синів. Що нам робити? Як їх урятувати?

— Насітімо, я знаю, що треба робити! — вигукнула Чоромана. — Вони повинні піти звідси до того, як Патуабу винесе ухвалу. Вони мають піти до свого народу і ніколи не вертатися в Поквоге. А я піду з ними! Я зламаю клятву, що її дала дідові, я стану дружиною Вампіна і буду з ним скрізь, куди б він не пішов.

— Ні, ні! — голосно заперечив Насітіма.

Відсунувши миску з юшкою, він зірвався на ноги й заходив по кімнаті.

— Вони не підуть звідси, а ти не зламаєш клятви! Хіба я не член Патуабу? Оговаса, Поаню, Касик Літа — вірні наші друзі. Ми переконаємо блазнів, члени Патуабу ніколи не засудять на смерть наших невинних дітей.

— Але дехто з них — навіть сам Касик Зими — належить до клану Оготи, клану Вогню, — заперечила Келемана.

— Годі! Ми доведемо їм, що Огота боягуз і брехун. Ми нагадаємо їм, що наш син убив пазуристого і двох ютів. Не бійся! Патуабу не зачепить наших синів.

Ніхто не помітив, як у кімнату ввійшов Потоша і став у дверях, слухаючи розмову. Ми здригнулися й огледілись, коли він вигукнув:

— Насітімо! Пам’ятаєш, учора я звинуватив Оготу в тому, що він перерізав тятиву? Так воно й було! Один із пастушків, Вовчий Хвіст із клану Оленя, бачив, як Огота, заховавшись у заростях, став навколішки, дістав ніж і перерізав тятиву. Я знав це ще вчора, коли кинув йому своє звинувачення. У розірваної тятиви кінці обтріпані, а Огота акуратно перерізав її ножем. Разом із Вовчим Хвостом я прийду на раду членів Патуабу і розкажу все, що знаю.

— Так, ти повинен це зробити. А зараз іди до хлопчика і попередь його, щоб він мовчав до того часу, — порадив Насітіма.

Повечерявши, Насітіма сказав, що хоче зараз зустрітися з Касиком Літа та іншими членами Патуабу, і вийшов.

Келемана і Чоромана прибрали посуд, помили його і мовчки повсідалися біля вогню. Мені хотілося подякувати Чоромані за те, що вона готова заради мене зламати клятву, покинути рідних і піти за мною, але зараз, при Келемані я не міг промовити й слова. Невдовзі прийшла мати Чоромани і забрала доньку. Коли дівчина проходила повз мене, я торкнувся її руки… Мій друже, часто одним доторком руки можна висловити те, чого не скажеш словами.

Потім почулися кроки, і до кімнати зайшла близька подруга Келемани — Побезі — Біла Квітка з клану Білої Кукурудзи. Це був клан Людей Зими.

— Келемано! — вигукнула вона. — Поаню прийшла на наш майдан і погукала Вампіна. Вона хоче, щоб він роздобув харчу для її священної змії.

— Але чому вона шукає мене там, де я ніколи не буваю? — здивувався я.

— Еге ж, я також запитала її про це, але вона затисла мені рота рукою і сердито зашепотіла: «Цить! Я знаю не гірше тебе, що його тут нема. Але нехай всі Люди Зими почують мої слова. Я — Поаню — вірю у Вампіна і хочу, щоб він дістав харчу для моєї змії». Вона обійшла майдан і всім казала, що ти повинен принести живого кроля для священної змії. Чуєш її голос? Вона вже прийшла по тебе на Південний майдан.

І справді, ми почули голос Поаню. Келемана витерла сльози і всміхнулася.

— Вампіне! — вигукнула вона. — Поаню — наш вірний друг. Вона захистить тебе, а блазні повинні їй підкоритися.

Я хотів було піти назустріч Поаню, але жінки притримали мене. Через хвилину Поаню вже сама піднімалася драбиною на дах і зайшла до кімнати. Всміхаючись і важко дихаючи, вона присіла на лаву.

— Ти вже знаєш, Вампіне, яке доручення дати тобі я хочу. Це все, що я можу для тебе зробити. Досі я доручала тільки членам Патуабу добувати їжу для священної змії. Завтра ти принесеш мені кроля, живого кроля.

— Якщо мені вдасться його спіймати, — відповів я. — Дякую тобі, Поаню.

Келемана кинулася частувати стареньку, але вона відмовилася і, трохи перепочивши, пішла собі. Невдовзі повернувся Насітіма.

— Сину мій, — звернувся він. — Поаню виявила тобі високу честь. Ти повинен виконати її доручення. Завтра вранці ти поставиш шість пасток на кроликів. На південь від пуебло за полями росте чагарник, і там водиться багато кролів. А зараз пора спати.

На світанку я вирушив на полювання. Біля сільської брами озвалися вартові, сказали, що молитимуться за мій успіх. Я поспішив до найближчого святилища, поклав молитовну паличку на биті негодами камені й перейшов поле, наполохавши двох маленьких кроликів, які ласували кукурудзяними сходами. Вони дременули в кущі, а я знайшов їхні нори і поставив біля них пастки. Пастка була простенька — кругла петля з оленячої жили, кінець якої я прив’язав до куща. Відійшовши трохи вбік, я присів на землю і став чекати. І весь цей час я благав мого кам’яного лева і богів допомогти мені. І вони почули, пожаліли мене! Коли зійшло сонце, я побачив, що кущ, до якого я прив’язав кінець жили, загойдався. Я метнувся до нори і схопив кроля, який борсався в петлі. Прихопивши решту п’ять пасток, я подався додому. Біля брами я зустрів односельчан, котрі поспішали в поле, а також воїнів трьох сторожових загонів. Притискуючи до грудей упійманого кроля, я вдивлявся в їхні