Джером Клапка Джером - Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка]

смикають її в різні боки й дивуються, чому вона не піддається. Кінець кінцем вони таки розплутують линву, тоді озираються — й бачать, що їхній човен віднесло від берега й тягне просто на водоскид греблі.

Мені справді одного разу трапилось таке побачити. Було це біля Бовені, вранці. Віяв досить сильний вітер.

Ми пливли на веслах за водою і, випливши з-за повороту, побачили на березі двох чоловіків. Держачи за кінці буксирну линву, вони дивились один на одного з таким спантеличеним, безпорадно нещасним виразом, якого я ні доти, ні після того не бачив на людському обличчі. Було ясно, що з ними щось скоїлось, і ми спинилися й запитали, в чому річ.

— Наш човен понесло! — відповіли вони обурено. — Ми тільки вийшли на берег розплутати линву, коли озираємось, а він уже поплив!

Їх, видно, тяжко образив такий ниций і невдячний вчинок човна.

Ми знайшли втікача за півмилі — він застряг у комиші — й вернули його власникам. Я певен, що вони потім добрий тиждень не давали йому другої такої нагоди.

Я довіку не забуду тих двох, як вони розгублено ходили по берегу з линвою в руках і видивлялись, де їхній човен.

На Темзі можна побачити чимало кумедних сценок, пов'язаних із буксируванням. Найчастіш трапляється, що двоє бадьоро йдуть бечівником, тягнучи за линву човен, заглиблені в цікаву розмову, а їхній товариш, що сидить у човні за сотню ярдів позаду і стернує, марно гукає їм, щоб зупинились, і розпачливо махає веслом. У нього щось сталось: або відчепилося стерно, або впав за борт гак, або злетів з голови капелюх і швидко пливе за водою. Спершу він просить їх зупинитися цілком спокійно й чемно.

— Агов! Спиніться на хвилинку! — гукає він весело. — Я капелюха згубив!

Тоді вже не так добродушно:

— Агов! Томе! Діку! Ви що, не чуєте?

А потім:

— Агов! Щоб ви пропали, бісові глушмани! Агов! Стійте! А, бодай вас!..

І нарешті підхоплюється й починає метатись по човну, і кричить, як не лусне, і кляне все на світі. Хлопчаки на березі зупиняються, сміються з нього й кидають камінці, а він пропливає повз них із швидкістю чотири милі на годину й не може зійти з човна.

Багатьох таких прикрощів можна було б уникнути, якби ті, хто тягне човна, пам’ятали про нього й частіш оглядались, як там їхній товариш у човні. Краще, коли тягне один. Бо двоє майже неодмінно забалакаються й про все забудуть, а сам човен, який іде зовсім легко й не вимагає від них великих зусиль, не дуже нагадує про себе.

Як приклад того, наскільки двоє людей, що тягнуть човен, можуть забути, що вони роблять, Джордж пізніше, коли ми після вечері розмовляли на цю тему, розповів нам одну досить кумедну історію.

Він із трьома товаришами якось надвечір на веслах гнали з Мейденгеда проти води важко навантажений човен. Минувши Кукемський шлюз, вони помітили на березі хлопця й дівчину, що йшли бечівником, заглиблені, очевидячки, в надзвичайно цікаву розмову, що цілком поглинула їх. В руках вони держали човновий гак, до якого була прив’язана буксирна линва, що волочилась за ними, другим кінцем у воді. Жодного човна ні поблизу, ні далеко не було видно. Цілком напевне, колись до цієї линви був прив’язаний човен; але що сталося з ним, яка жахлива доля спіткала його й тих, хто плив у ньому, — це лишалося глибокою таємницею. Та хоч би що трапилося з тим човном, юнака й дівчину, які тяглії линву, це нітрохи не турбувало. Вони мали в руках гак, за гаком тяглася линва, і вони, здавалося, вважали, що цього цілком досить для їхнього діла.

Джордж хотів був уже гукнути й розбудити їх, але в ту мить у голові в нього сяйнула блискуча думка, і він стримався. Натомість ухопив свій гак, перехилився через борт і підчепив у воді кінець їхньої линви; його зав’язали зашморгом, накинули на щоглу, а тоді підняли з води весла, посідали всі на кормі й запалили люльки.

І дівчина з юнаком тягли важкий човен з чотирма здоровими хлопцями аж до Марло.

Джордж сказав нам, що ніколи більше не бачив стільки глибокої меланхолії в одному погляді, як тоді, коли вже біля шлюза юнак і дівчина збагнули, що цілих дві милі вони тягли не свій човен. Джорджеві навіть додумалося, що молодик, якби його не стримувала присутність такої милої дівчини, можливо, вдався б до не зовсім чемних висловів.

Дівчина перша отямилась від подиву і, сплеснувшії руками, вигукнула з жахом у голосі: «Ой Генрі, а де ж тітуся?»

— Ну, і розшукали вони свою тітку? — спитав Гарріс.

Джордж відповів, що він не знає.

Другий випадок небезпечної відсутності духовного зв’язку між буксирувальником і буксированими якось бачили ми з Джорджем біля Уолтона, там, де бечівник положисто спускається аж до води. Ми розташувались на другому березі й сиділи, дивлячись на річку. Ось на ній показався невеликий човен. Його швидкою риссю тяг на линві могутній кінь, на якому сидів верхи зовсім малий хлопчак. У човні, порозлягавшися в лінивих, безтурботних позах, куняло п’ятеро чоловіків. Найсонніший вигляд був у того, що сидів за стерном.

— От була б комедія, якби він потяг не за ту шворку, — тихо промовив Джордж, коли човен минав нас. І в ту саму мить чоловік за стерном так і зробив. Човен поліз на берег із таким тріском, немовби хтось роздер відразу сорок тисяч полотняних простирал. Двоє пасажирів, один кошик і троє весел відразу вилетіли з човна через лівий борт і розсипались по берегу, а через півтори секунди ще двоє вилетіли через правий борт і гепнулись на землю серед розкиданих гаків, вітрил, сумок та пляшок. Останній пасажир проїхав у човні ще ярдів із двадцять, а тоді теж вилетів сторч головою.

Човен від цього, видно, полегшав і пішов швидше, а хлопчак, закричавши на всю горлянку, погнав коня чвалом. Чоловіки позводились і, сидячи на землі, витріщились один на одного. Аж за хвилинку вони збагнули, що з ними сталось, а тоді почали щосили гукати на хлопчака, щоб зупинився. Та він так захопився конем, що не чув нічого. Чоловіки мусили кинутись навздогін і бігли, поки не сховалися з наших очей.

Я не можу сказати, щоб мені було дуже шкода їх. Навпаки, я бажаю всім молодим дурням, які плавають на буксирі отаким маніром — а їх є чимало, — коли-небудь попасти в таку халепу. Бо вони не тільки ризикують самі, а й