Галина Костянтинівна Вдовіченко - Купальниця

каплиці прекрасна жінка в білому. Це швидко зникле видиво осо-

бливо схвилювало дівчинку, бо в неї нараз виникло відчуття сво-

єї цілковитої схожості з незнайомкою, ніби то була вона сама, тільки двадцять років по тому. «Це твоя прабабуся, королева, —

пояснила мати, надсадно кашляючи. — Вона вмерла через те, що, зрізаючи в саду туберози, отруїлася їхнім запахом». Мину-

ло багато років, поки Фернанда знову відчула свою схожість із

прабабусею; вона засумнівалася, чи справді та являлася їй у ди-

тинстві, але мати посварила дочку за невіру: «Наші багатство

й могутність незмірні. Прийде день, і ти станеш королевою».

Фернанда повірила її словам, дарма що вдома на довгий, укри-

тий тонкою скатертиною й заставлений сріблом стіл їй по-

давали звичайно тільки чашечку шоколаду на воді й одне печи-

во. Вона марила про легендарне королівство аж до дня весілля, незважаючи на те що її батько, дон Фернандо, був змушений

заставити будинок, аби купити їй посаг.

«Прийде день, і ти станеш королевою». А мама не раз гово-

рила Кароліні: «Ти обов’язково будеш щасливою. А Роберт —

знаменитим. Мені наворожили в юності… Одна дитина буде

щасливою, друга — знаменитою». Мама говорила це так, ніби

в ієрархії цінностей знаменитість посідала вищий щабель у по-

рівнянні зі щастям, бо передбачала щастя як свою неодмінну

складову.

Кароліна протрималась недовго, це було найцікавіше місце, далі їй не пішло. Через кілька сторінок очі почали стулюватись, вона відклала книжку вбік і вимкнула світло.

Туберози… Яка дивна назва — туберози. Які вони? Уява ма-

лювала блакитну гортензію, яку мама висадила під вікном їх-

87

нього будинку. А може, тубероза — це щось середнє між піво-

нією та трояндою. Намагалась уявити небезпечний аромат

небачених пелюсток, мабуть, солодко-нудотний. Як це — ди-

хати, не усвідомлюючи, що труїшся?

…Виявилось, туберози виглядають зовсім не так. Марина

показала наступного дня в Інтернеті. Латиною вони назива-

лись поліантес і мали суцвіття переважно білого кольору на

довгій соковитій стеблині. Квіточка-грамофончик на шість пе-

люсток. Не обов’язково на шість, зауважила Марина, бувають

і махрові… Кароліна ніколи тих квітів не бачила, їхнього див-

ного й небезпечного запаху не знала.

Книжку на килимі біля канапи Марина зауважила, але нічо-

го не сказала. Кароліна підняла «Сто років…» з підлоги, повер-

нула на місце, у книжкову шафу. Ту сторінку про туберози вона

не знайшла, а на інших нічого не було про смертельно небезпеч-

ні квіти, жінку в білому та дівчинку, яка мала стати королевою.

* * *

Чомусь саме вайлуватого хлопця з камерою вона зауважила

першим. Він ніби живе створіння ніс на плечі, дбайливо при-

тримував чорне лискуче тіло, вивищуючи його над людським

тлумом. Поруч дріботіла дівчина з мікрофоном та складеною

підставкою-триногою під пахвою. Обидва поспішали за Робер-

том, що сунув уперед розмашистою ходою, прокладаючи шлях.

Голова його була трохи схилена, у напівоберті щось говорив

своїм супутникам, показуючи перед собою рукою.

Роберт глянув у бік ятки, кивнув Кароліні. Вона повторила

його жест, додавши усмішку. І хлопець з камерою зупинився, гукнув до Роберта. Дівчина від несподіванки мало не наштовх-

нулась на них обох. Вони утворили острівець, що його обми-

нали зустрічні людські течії, радились про щось. В очах дівчи-

ни — вона повернула голову до Кароліни — легко читалося, що вона оцінює її зовнішність. Роберт теж подивився на сестру

так, ніби вперше її бачив. Саме пакувальниці подарунків

88

стосувалась пропозиція хлопця з камерою. Роберт підніс ру-

ки, розвів їх у повітрі, ваша воля, мовляв — і трійка наблизи-

лась до Кароліни.

— Доброго дня! — сказала дівчина, розкриваючи й встанов-

люючи триногу. Досконалий макіяж, нарощені вії, штучні нігті.

— Ми знімаємо рекламний ролик про ваш торговий центр, —

хлопець обережно зняв з плеча телекамеру і прилаштував її на

підставку перед яткою. Кульчик у лівому вусі, на шиї — тату-

ювання, кінчик хвоста змії чи дракона, який ховається під со-

рочкою-мілітарі. — Підіграєте нам?

— Нам потрібна така, як ви, — додала дівчина.

— Яка? — уточнила Кароліна лише задля того, аби зорієн-

туватись, що їм потрібно.

— Безпосередня, — була відповідь.

— А що треба робити?

Хлопець уже виставив камеру, він був готовий працювати.

— Просто покажіть, як ви це робите. Як подарунки загор-

таєте. Я зніму, а згодом виберемо, що треба. Хвилин десять за-

беремо, не більше.

— Це буде частина рекламного ролика про торговий центр, —

повторив за хлопцем Роберт.

— Потрібно, щоб хтось підійшов з подарунком? — запита-

ла Кароліна.

— Не потрібно, — пояснив хлопчина. — Тільки ваше облич-

чя, руки і що воно під руками виходить.

Недаремно вчора манікюр зробила, подумала Кароліна. Вона

в цьому вмінні вправляється тепер через день, щоразу вдоско-

налюючи навички. Руки в неї тепер доглянуті, майже як у Зої.

— Дайте мені футляр від окулярів, — запропонувала, оки-

нувши хлопця поглядом.

Оператор слухняно витягнув з нагрудної кишені плаский

футляр, віддав його Кароліні.

Віднедавна арсенал пакувальних матеріалів поповнився не-

сподіваними доповненнями, які Кароліна сміливо використову-

89

вала не за призначенням, і саме вони створювали необхідний

ефект. Тут були ґудзики, кавові