Галина Костянтинівна Вдовіченко - Купальниця

Кароліна засоромилась. Вона зауважила з реакції кожно-

го, що всі — і брат з Мариною, і Зоя з Олегом — усі зрозумі-

ли, про що йшлося; усі Булгакова читали або принаймні зна-

83

ли, що воно за цитата і звідки. Ніби всі належали до певного

кола втаємничених, а вона — ні.

— Тату, в нас патички поламались! — гукнула Крісталіна, Роберт поспішив на допомогу, а Марина змінила тему.

— Який завтра день, хто знає? Яке свято?.. — Марина вирі-

шила, що невеличкої паузи на роздуми буде достатньо. — А Ка-

роліна знає. Вона тепер усі свята, дні іменин та пам’ятні дати

знає наперед. Який завтра день? — повернулась до Кароліни.

— Не знаю. Я ще не вигадала.

Навіть Роберт глянув з усмішкою, навіть незворушна Зоя

повела кутиками губ.

— Ні, справді, — сказала Кароліна. — Завтра вигадаю або

сьогодні ввечері. Бо завтра — звичайний день, а в мене не мо-

же бути звичайних днів з такою роботою. Хоча за кілька днів —

іменини Ігоря, це точно.

І Кароліна розказала, як вони з Крістою та Амалією (мо-

лодша, щоправда, більше заважала, аніж допомагала, але її не

відганяли) вже вирізали великі літери з яскравих сторінок

старих журналів і наклеїли на папір оголошення: «Добродії

та добродійки! Не забудьте 18 червня привітати Ігорів з іме-

нинами! Подарунки пакуємо ТУТ!» Ця ідея — нагадувати по-

купцям про привід для подарунків та сюрпризів — виникла

першого ж дня роботи, коли пакувала «музичні» кульчики

для дівчини Оленки. Ще й почула тоді розмову двох жінок:

«Сьогодні іменини Олени і Костянтина…».

— Незабаром — День медика, — далі вела Кароліна.

— День рибалки… — підхопив Роберт.

— Кароліна й сама вигадує свята! — не вгамовувалась Ма-

рина; вона відійшла до дітей, ті будували з дрібних гілочок гніз-

дечко горобцям, напувала малих чаєм з термоса, але все чула.

— Вигадую, — погодилась Кароліна. — День обіймів. День

сюрпризів. Міжнародний день маленького доброго діла…

— День обіймів існує, не пригадую лише, коли саме, — по-

дала голос Зоя.

84

Вона курила трохи на відстані, щоб дим тримався подалі

від імпровізованого застілля.

— Не одна я, мабуть, вигадую… — знову погодилась Ка-

роліна.

— Ти так і кар’єру зробиш у цьому торговому центрі, —

Зоя з цікавістю дивилась на Кароліну. Висока, худа, як тріска, в обтислих вузьких джинсах. У відставленій вбік руці димить

тоненька сигарета в мундштуку. І сум у яшмових очах, який

ніколи не зникає. Навіть коли вона сміється з того, що Каро-

ліна не читала Булгакова.

* * *

Роберт вимкнув телевізор, вийшов на кухню, подзеленчав

ложкою, розмішуючи цукор. Пройшов через кімнату, посьор-

буючи чай; махнув рукою: добраніч! — і зник у спальні.

Якби мене тут не було, подумала Кароліна, він додивився б

цей фільм. А так глянув на годинник і вирішив, що мені час

спати… Я їм заважаю, крутилася думка, я їм заважаю. Він

змушений звільняти кімнату не тоді, коли хоче, а тоді, коли

треба. Він йде звідси, хоч міг би ще годину-дві читати або ди-

витися телевізор, сидіти в Інтернеті чи слухати свою улюбле-

ну музику.

Вона могла б вже винаймати квартиру разом з Павлом, але

Павло про це навіть розмови не починав, жодного разу про

такий варіант розвитку подій вони не говорили. Схоже, йо-

му взагалі нічого такого не спадало на думку. Натомість Ка-

роліна пам’ятала обіцянку, яку дала братові та Марині — во-

на житиме в них не довше чотирьох-шести місяців, а далі

облаштується деінде.

Можна винаймати квартиру й самій, але наразі вона тих

витрат не потягне. Хоча торгівля йде і йде дедалі краще. Во-

ни з Вітою вже непогано заробляють обидві. Можна подума-

ти і про розширення бізнесу, голосно, звичайно, сказано —

бізнесу! — але чому б не організувати другу ятку, в іншому

85

кутку торгового центру. Вже час замислитись над цим як слід, врахувати все, бо на іншому місці справа може й не піти.

Щойно був перший день червня — і от вже літо минає. Хо-

роше літо у великому місті, де кожний вихідний стає днем від-

криття якогось нового, великого чи малого, клаптика безмеж-

ного Києва, його закапелків, вулиць, двориків, парків. Кері

вдома не залишаються, вони й Кароліну беруть із собою, та

й з Павлом вона, коли він у Києві, зустрічається мало не що-

дня. Кароліні комфортно в новій сім’ї, вона намагається не

бути тягарем, і їй навіть часом видається, що Марина вже не

може обійтись без її допомоги. Вона відчуває, що зусилля не

марні, бо і до неї ставляться з симпатією, вона зауважила б

щонайменшу фальш, але ніхто не фальшивить, не напускає

на себе вимушеної доброзичливості, навіть батьки Марини.

Іван Петрович — чудовий оповідач, заслухаєшся, як він го-

ворить; у нього про все, навіть про кожну мушлю на скляній

поличці — окрема історія. Світлана Федорівна — це Марина

через тридцять років, з її характером та обов’язковою книж-

кою у руках чи в торбинці, вірші в основному, і навіть поміт-

ні ознаки колишньої танцюючої ходи збережено. Трапляють-

ся, звичайно, дрібні непорозуміння, іноді в повітрі висить

тимчасове напруження, але все це минається, залишаючи тим

не менше тривожне відчуття уколу-нагадування: чи не загос-

тювалась ти, дівчино? Тебе в Керів сприймають за свою, але

довго так тривати не може.

…Тиша у квартирі, жодного звуку. На руках лежить тепле

коло від нічника, допомагає висохнути лаку на нігтях. Каро-

ліна перевірила, торкнувшись язиком — усе гаразд. Вона те-

пер схибнута на своєму манікюрі, він завжди має бути сві-

жим, ніби щойно зробленим.

Нечутно відкрила дверцята книжкової шафи: книжки сто-

яли за склом рівними щільними рядами. Провела пальцями

по корінцях, відчуваючи пучками приємну шорсткість або

прохолодну гладкість виступаючих частин.

86

Вибрала «Сто років самотності». Затягла її під настільну лам-

пу, почала читати, розгорнувши навмання за своєю звичкою: спочатку спробувати шматочок.

Мати, вкрита потом після нового нападу пропасниці, розпо-

відала їй про блискуче минуле їхнього роду. Ще зовсім дитиною, однієї місячної ночі Фернанда побачила, як через сад пройшла до