Андрій Юрійович Курков - Львiвська гастроль Джимі Хендрікса

що і про себе, слухали голоси одне одного. Розмова сама собою вийшла на можливість побачення в іншому місці та в інший час, і Дарка, на велику радість Тараса, погодилася. Вони умовилися зустрітись на проспекті Свободи, біля Діви Марії, наступного вечора о шостій.

– А чому ти раніше не погоджувалась? – здивувався втішений новиною Тарас.

– Раніше мені тато не дозволяв, а вчора сказав, що не проти.

– А хіба він мене знає?

– Вже знає, – Дарка простягла руку до лівого верхнього кута віконця і, знявши звідти щось, показала Тарасові.

Це була маленька веб-камера.

– Він про тебе все дізнався і сказав, що ти – нешкідливий лопух без кримінальних і політичних зв'язків. – Дарка всміхнулась і почепила веб-камеру на її попереднє місце.

Тарас теж усміхнувся, тільки його усмішка цього разу виявилася дещо неповноцінною, немов йому з ложкою смачного борщу на зуб потрапила ціла перчинка.

– А куди ти мене поведеш? – запитала грайливо Дарка, дивлячись просто у вічі Тарасові.

І перчинка пропала, усмішка вирівнялася.

– Ні, ми просто підемо по вулиці й заглянемо до третьої числом кав'ярні, – сказав він і приклав долоню до шибки віконця.

З іншого боку до другої шибки віконця Дарка також приклала свою долоньку в темно-синій рукавичці. Тарасові здалося, що він відчув її тепло.

Розділ 17

Повернувшись додому, Тарас звично роздягся і влігся на диван. До виконання Державного гімну залишалося не більше двадцяти хвилин. Тіло відчувало втому, але в голові було світло, нібито там увімкнули лампочку-стоватку. І думкам у голові через це внутрішнє світло було так просторо, що здавалося: знайдеться там місце і ще для тисячі інших приємних роздумів, які, звичайно ж, починались і закінчувалися Даркою, і знову починались і закінчувалися нею. Вона зайняла ввесь простір, усі клітини його мозку, відповідальні за емоції та уяву, працювали немов тільки на неї, на її імідж, на її «піар». Його мозок був зараз геніальним іміджмейкером Дарки. Її руки в темно-синіх матер’яних рукавичках до ліктів ніжно доторкалися до Тараса зсередини, немовби вона вся перебралася всередину його тіла та всередину його мозку, і йому не треба було шукати способу доторкнутися до неї, досить було відчути її присутність у собі, всередині своєї власної оболонки.

Він лежав, накрившись легкою ковдрою, накопичуючи під нею своє особисте тепло для легшого входження в сон, такий потрібний і необхідний для того, щоб потім бадьорим і радісним приготуватися до їх першого побачення. Йому багато не потрібно, годинки чотири, може, п’ять. Йому напевно щось снитиметься. Можливо, що навіть минула ніч і пиття кави з чорних попільничок із золотим написом «Venezia» на дні. Цього нікому не розповіси, тому що ніхто не повірить, по-перше, в те, що таке кавування можливе, а по-друге… По-друге, і по-третє, і по-десяте, усе, що відбувається вночі, вдень здається нереальним. Якщо розповісти, що дівчину, яка працює в нічній обмінці, замикають, як принцесу у вежі, з купою валютних багатств під рукою, а потім, уранці, відмикають і відвозять! Якщо розповісти, що принц без коня, але на старому «опелі», приїздить до цієї замкненої вежі й намагається цю принцесу звільнити! Якщо розповісти, що принцеса, з симпатією начебто ставлячись до принца, таємно знімає його веб-камерою й показує портрет королю-батькові, а той доручає своїм стрільцям вирахувати і «пробити» за системою цього принца, перш ніж дасть згоду на те, щоб принц визволив принцесу з вежі! Та він сам би ніколи не повірив у реальність того, що відбувається! Але ніхто його і не просив вірити. Для нього бачити – це вже вірити. А він усе це бачив, чув, пережив і переживає досі!

– «Ще не вмерла України ні слава, ні воля…» – заспівала привчена до гімну радіоточка.

Тарас заплющив очі, приготувався до сну, завмер. Усі думки зупинилися в очікуванні переходу тіла в інший стан.

Радіоточка виконала гімн, як завжди, пафосно і до кінця. І Тарас, дослухавши його, зрозумів, що сон не наближається, зрозумів, що він так само, як і перед гімном, лежить із заплющеними очима та зупиненими думками і чекає занурення, яке не настає.

«Я занадто збуджений», – зрозумів Тарас і знову подумав про Дарку. І подумав про те, що добре б хоч би хвилин десять не думати про неї. Може, тоді він засне, і Дарка просто йому присниться? І він спробував не думати про Дарку, але не зміг. Тому що зараз він думав про те, що не думає про Дарку, хоча йому й хочеться про неї думати.

Він лежав іще півгодини, потім годину. Очі його, як і раніше, були заплющені, а думки зайняті нею, Даркою. Тіло скаржилося на втому, голова скаржилася на передчасну бадьорість. Цей дисонанс дратував.

Він подумав, що добре б послухати гімн кілька разів, аби тіло за його допомогою перемогло бадьорість голови. Але з радіоточки долинали якісь безглузді новини про поліпшення життя та про європейські перспективи.

Стомившись від очікування сну, Тарас опустив голі п'яти на підлогу, всівся. Втоми в ньому явно додалось, але подіти її було нікуди. Вона просто накопичувалася в ньому, як електрика в акумуляторі, що заряджається. Що він потім із нею робитиме? Особливо ввечері, коли вони зустрінуться? Раптом тоді ця втома вирветься і змусить його заснути прямо за столиком у кав'ярні, а Дарка сидітиме навпроти і дивитиметься на нього дивним, сумним поглядом, згадуючи старогрецький міф про побачення Леандра і жриці Афродіти Геро.

Одягнувшись, Тарас вийшов на вулицю і вирушив до найближчого кіоску, що торгував компакт-дисками і дівідішками.

– У вас Гімн України є? – запитав Тарас.

І тут же зустрівся поглядом із хлопчиною, який, здавалося, ледве зі свого віконця не виліз із цікавості й бажання подивитися на автора запитання.

– У нас тут популярна музика, – сказав він після паузи.

– А де можна купити? – зніченим голосом, який уже втратив останню свіжість, поцікавився Тарас.

– Знаєте, – хлопчина, здавалося, зглянувся над дивним клієнтом, – за кіоском у вікні першого поверху клітка з папугою! Бачите?

Тарас відступив убік, заглянув за кіоск і дійсно побачив вікно з кліткою на першому поверсі триповерхового будинку. Повернувся до віконця.

– Там один дурень живе, він точно на гімні схиблений, кілька разів просто так без приводу вмикав його на повну гучність, поки я не викликав міліцію. Можете у нього попросити!

Тарас, пройшовшись по траві, що розділяла стіну будинку і тротуар, зупинився перед вікном. Із божевільним йому спілкуватись не хотілося, йому вистачало спілкування з сусідом із першого поверху. Але стан тіла так дратував душу, що відступати