Олександр Єлисійович Ільченко - Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

I справді.

Йому доручили того дня не дуже й важкий кофр однести до найдальшого в гавані корабельного пришибу.

Найняв його якийсь поважний пан, сивоголовий і ставний, схожий чимось на перебраного в світську одежу католицького попа.

— З ним була оця панна! — і Філіпп кивнув на те чудово намальоване поличчя, котре так і лежало в нього на колінах і, проти пригасаючого багаття, зоріло на глядачів, немов живе, аж наче прислухалось до розмови.

Молодий бідолаха француз бачив цю панну й того, сивого, лише який десяток дзигаревих хвилин, поки вони бігли втрьох до дальнього пришибу, де чекало на них брудне й стареньке судно під вітрилами.

Так либонь нічого й не лишилося б у пам'яті бездомного француза, крім прекрасних очей прикро стурбованої панни, коли б вони, ті двоє, перед розставанням не балакали, необачно перекидаючись прощальними словами, що їх в Амстердамі зрозуміти, певна річ, ніхто не міг, крім нього самого, бо ті двоє розмовляли по-українському, а Філіпп цю мову знав: його рідний дядечко, Гійом де-Боплан, незадовго до скону свого мав намір повернутись на Вкраїну і хотів Філіппа, небожа, взяти з собою туди, і вчив його цієї милозвучної й дзвінкої мови.

Той сивий пан і дівчина, що мала рушити в якусь далеку й небезпечну путь під цими брудними вітрилами, весь час розмовляли про свої справи, і Філіпп зрозумів: дівчина тікає звідси від чогось такого, що є страшніше над смерть, а сам той сивий теж мусить сьогодні ж покинути Голландію. Вони, прощаючись, мали надію зустрітись коли-небудь на Вкраїні, а наостанку дівчина, коли Філіпп, діставши свою плату за перенесення вантажу, вже збирався йти собі, панна тая, раптом згадавши про щось, хапаючись, швиденько витягла оцей самий портрет і попросила знайти на вулиці такій і такій майстерню ван-Рембрандта і повернути йому образок, бо художникові, вона сказала, за роботу не заплачено і панна мусить повернути йому те, що їй, на превеликий жаль, належати не може.

Філіпп пообіцяв.

Парусне судно рушило негайно ж, і сивий пан швиденько зник у лабіринтах порту.

А Рембрандта Гарменса ван-Рейна, великого художника, що про нього по всій Європі ходили вже легенди, Філіпп, поки була ще змога жити в Амстердамі, знайти не зміг, бо художник (як і всі великі митці), бідуючи й поневіряючись, коли всі його картини спродали з молотка, безслідно канув десь у єврейських кварталах голландської столиці, на бідняцькому дні Амстердама…

I ось тепер, прибившись на Вкраїну й ставши запорожцем, Пилип-з-Конопель шукав повсюди тую панну.

— Але навіщо? — запитав Мамай.

— Віддати цей портрет.

— I тільки?.. Брешеш!

— Брешу. На панночку чигає небезпека, і я мушу…

— Яка небезпека? — швидко спитав Козак.

— Це я скажу тільки їй… коли знайду, звичайно.

— Знайдеш.

— Де ж вона?

— У місті Мирославі.

— Ви знаєте її? Чия вона?

— Племінниця єпіскопа Мелхиседека. Їдьмо з нами туди.

— Я тут на службі, при цій вежі.

— Ти ж казав про якусь для панни небезпеку?

I Пилип-з-Конопель, проймаючись довір'ям до Козака Мамая, заговорив:

— Простуючи на Україну, вже в Варшаві, за три останні роки тричі шарпаній полками шведів, у храмі у святого Яна, я випадком підслухав тиху мову двох домініканців, і аж волосся стало сторч від того, що я вчув… бо ж вони говорили про долю тої ж панни, яку їй проклятущі круки готували в Римі.

— Розмова йшла саме про неї? — спитав Мамай, повівши вусом на дерев'яний образок, що його так і тримав на колінах Пилип.

— Я так подумав… мені здалося, що про неї. Я ж тоді, в порту, ще в Амстердамі, чув, як сивий пан назвав її, прощаючись: Кармела…

— А в Варшаві?

— Теж говорили про Кармелу.

— А таку саму дівчину, що живе в Мирославі, — з полегшенням зітхнув Козак Мамай, — архирейську небогу звуть Яриною.

— Не вона!? — і Пилип-з-Конопель аж вус кучерявий з досади прикусив.

— Але ж… оцей портрет! — неначе сам до себе прошепотів Козак Мамай. — То, ти кажеш, Кармела?

— Еге ж, Кармела Подолянка.

Мамай аж скрикнув:

— Подолянка?! — і він схопив за руку Сганареля, що вже хотів був бережно вгорнути в клапоть шовку й той пречудовий образок. — Стривай, стривай! Вони її тримали там, католицькі собаки, небогу нашого православного єпіскопа, батька й матір її вбивши, а дівку викравши, тримали десь по кляшторах домініканських і, видно, там її й перехрестили на Кармелу… А ке сюди! — і він схилився до пригаслого багаття, підкинув до вогню сухої ковили, зітхнув, дмухнув, посипав трохи порохом із турячого рога, що висів при поясі, і вогнище зненацька спалахнуло, лизнуло наче в саме небо, і на яку хвилину, хто там був, побачили в руках у Мамая чудовий образок якоїсь панни, писаний на дубовій табличці, од претовстого шару фарби аж ніби шкарубкий на дотик, аж ніби теплий — чи то від близького багаття, а чи від тепла, яким сяяли живі розумні очі прекрасної незнайомки.

То була гожа українська дівчина. Літ шістнадцяти.

В убранні подолянки: в мережаній сорочці, вишиваній чорною заполоччю, в керсетці, в намисті, з косою на грудях білявою, з бровою колесом, з чорними очима шалом-палом, що дивились, як здавалось Михайликові, саме на нього — пильно, з чеканням чогось давно забутого, але знайомого, жаданого навіть, і серце в Михайлика солодко тьохнуло, чи від її погляду, чи від нездоланного впливу щирого в своїй геніальній простоті мистецтва, коли думки та настрої митця стають нараз твоїми — настроями, мислями та почуттями, коли складний душевний світ людини, яку показує художник, світ почуттів, ума, любові, боротьби, страждання — розкривається перед нами, як глибокий і дзвінкий колодязь, що в ньому купається сонце.

Козак Мамай, сам до малювання маючи кебету, за короткі хвилини, поки буяли розкошлані порохом пелехи полум'я, встиг на вільно виписаному образку тієї українки без похибки визнати руку якогось великого й своєрідного живописця, котрого, як Мамаєві вже сказав Філіпп, на всьому широкому світі знали під іменням Рембрандта ван-Рейна.

Портрет Ярини Подолянки він писав так, той людяний майстер, сміливо використовуючи всі доступні йому найтонші, найбагатші ефекти світлотіні, що треба було дивитись на поличчя з відстані, але серед темної степової ночі, в хисткому відблиску багаття — люди й зблизька сприйняли саме те, чого всім своїм хистом домагався щиросердий маляр, та й був це, в усій первозданній, первісній, чарівній красі його, в авторській недоторканості — свіжий живопис самого Рембрандта, а не ті, вже потемнілі барви на полотнах і дошках, десятки разів одновлюваних і підмальовуваних байдужими руками реставраторів, які ми з