Ієн Макьюен - Спокута

вже й веселий, бо усмішка для камери не була достатньо щирою, губи стиснуті, і замість тримати за руку молоду дружину, він склав руки на грудях. Вона ж навпаки, пригорнулася до нього, втулила голівку йому в плече й незграбно, двома руками трималася за сорочку біля ліктя. Ґрейс, завжди добродушна й життєрадісна, усміхалася за двох. Проте виявилося, що щирості й добросердечності недостатньо. Схоже було, що Ернест думками вже десь далеко, вже забіг на сім років уперед, у той вечір, коли він піде геть із посади садівника у Толлісів, зі свого котеджу, не взявши нічого, не залишивши навіть прощальної записки на кухонному столі, і покине дружину й шестирічного сина, які потім усе життя гадатимуть, що з ним сталося.

На столі, розкидані поміж робочими записами й купами паперів по ландшафтному дизайну й анатомії, поневірялися численні листи й поштові картки: неоплачені рахунки за харчування, листи від тьюторів і друзів, де його вітали з отриманням диплома з відзнакою, які він і досі із задоволенням перечитував, і інші, з делікатними запитаннями щодо його подальших планів. Останній лист, написаний коричневим чорнилом на бланку одного з департаментів Вайтхолу, був від Джека Толліса зі згодою допомогти з оплатою навчання в медичній школі. Були й бланки вступних документів, сторінок на двадцять, і товсті, друковані дрібним шрифтом довідники для абітурієнтів з Единбурга й Лондона, а їх педантичний, переускладнений стиль немовби пророкував якийсь новий вид академічної ретельності. Однак сьогодні вони рокували йому не пригоду й новий початок, а вигнання. Він уже бачив усе це попереду: похмура одноманітна вулиця десь далеко звідси, обклеєна квітчастими шпалерами кімнатка з потемнілою шафою і синельним покривалом на ліжку, старанні нові друзі, переважно молодші за нього, ванночки з формальдегідом, лункі лекційні аудиторії — і ніщо не нагадує про неї.

З-поміж книжок по дизайну він витягнув том про Версаль, якого позичив із бібліотеки Толлісів. Це сталося в той день, коли він уперше помітив, що ніяковіє в її присутності. Приклякнувши, щоб зняти черевики біля вхідних дверей, він раптом усвідомив стан своїх шкарпеток — з дірками на пальцях і на п’яті, та ще й, чого доброго, трохи пахнуть — і рвучко зняв і їх. Яким же він почувався ідіотом, коли йшов за нею через хол і далі в бібліотеку босоніж. Єдиним його бажанням було якнайшвидше втекти звідти. Він вислизнув через кухню, а потім попросив Денні Гардмена обійти будинок кругом і принести йому черевики й шкарпетки.

Вона, мабуть, і не читала цього трактату про гідравліку Версаля, написаного у вісімнадцятому сторіччі данцем, який латинською мовою співав хвалу генію людського роду. За допомогою словника Робі прочитав зранку п’ять сторінок, потім кинув і обмежився ілюстраціями. Цю книжку вона б не стала читати, та й ніхто б не став, але вона подала її йому з бібліотечної драбинки, і десь на її шкіряній поверхні залишилися відбитки її пальців. Прагнучи не робити цього, він підніс книжку до носа і вдихнув. Пилюка, запах старого паперу, мила від його рук, але від неї — нічого. Як він підкрався до нього, цей гострий ступінь фетишизації любовного об’єкта? Фройд, безумовно, мав щось писати про це у «Трьох нарисах про сексуальність». А так само Кітс, Шекспір і Петрарка й усі інші, і це було в «Романі про Троянду». Він три роки безпристрасно вивчав симптоми, які здавалися всього лиш літературними умовностями, і ось тепер, на самоті, наче якийсь придворний у мереживному комірі й капелюсі з плюмажем, який прийшов на край лісу насолоджуватися виглядом дарованого йому знаку кохання, він боготворить її сліди — не хусточку, а відбитки пальців — поки сам марніє, зневажений своєю дамою.

При всьому тому, він, заправляючи папір у друкарську машинку, не забув про копірку. Видрукував дату й звертання і одразу почав із традиційних вибачень за свою «безтактну й нерозважну поведінку». Потім зупинився. Він взагалі збирається давати якийсь вираз своїм почуттям, а якщо так, то якою мірою?

«Якщо це може служити виправданням, то я останнім часом помітив, що в твоїй присутності стаю якимось прибитим. Хочу сказати, що ніколи раніше не входив босий у чийсь дім. Це, мабуть, від спеки!»

Якими ж непереконливими виглядали ці легковажні самовиправдання. Він був схожий на людину з прогресуючим туберкульозом, яка робить вигляд, що застудилася. Прокрутив двічі валик і почав знову. «Я знаю, це навряд чи виправдовує мене, але я останнім часом якийсь жахливо прибитий поруч із тобою. Чим я думав, коли босоніж зайшов у твій дім? І хіба я колись раніше відламував шийки старовинних ваз?» Він затримав пальці над клавіатурою, відчуваючи нездоланне бажання ще раз надрукувати її ім’я. «Сі, я не думаю, що можу звинувачувати в цьому спеку!» Тепер жартівливість поступилася місцем мелодрамі, а може, смуткові. Риторичні запитання додавали якоїсь плаксивості; знак оклику — це найперший порятунок для тих, хто кричить, щоб їх зрозуміли. З такою пунктуацією він мирився тільки в материних листах, де п’ять знаків оклику поспіль означали дуже веселий жарт. Він провернув валик і поставив розділове «х». «Сесилія, я не думаю, що можу звинувачувати в цьому спеку». Тепер гумор зник, зате з’явився відтінок жалю до себе. Знак оклику треба буде відновити. Цілком очевидно, що гучність — не єдине його завдання.

Він ще хвилин із п’ятнадцять поправляв чернетку, потім вкрутив чисті аркуші й видрукував остаточний текст. Вирішальні рядки звучали тепер так: «Ти маєш повне право думати, що я ненормальний — увійшов у твій дім босоніж та ще й розтрощив твою старовинну вазу. Річ у тім, Сі, що я почуваюся якимось прибитим і недоумкуватим у твоїй присутності і не думаю, що можу винуватити в цьому спеку! Ти пробачиш мені? Робі». Потім, гойдаючись на задніх ніжках, поринув на кілька хвилин у замріяні фантазії, пригадуючи ту сторінку, на якій його «Анатомія» надто часто розкривалася останнім часом, і, нахилившись уперед, надрукував, перш ніж встиг зупинити себе: «У моїх мріях я цілую твою пиздюльку, твою солодку вогку пиздюльку! У моїх мріях я кохаюся з тобою весь день, від ранку до вечора».

Ну, от — все зіпсовано. Чернетка була зіпсована. Він витягнув аркуш з машинки, відклав його і написав листа від руки, впевнений, що такий особистий штрих цілком відповідає ситуації. Подивившись на годинник, він пригадав, що перед виходом має почистити черевики. Обережно, щоб не вдаритися головою об крокву, підвівся з-за столу.

Він ніколи не почувався соціально обділеним — як на думку багатьох, цілком