Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Детективи » Карибська таємниця 📚 - Українською

Агата Крісті - Карибська таємниця

756
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Карибська таємниця" автора Агата Крісті. Жанр книги: Детективи.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 23 24 25 ... 50
Перейти на сторінку:
ту бідолашну. Вона була милою дівчиною. Ми з дружиною любили її. Певно, у неї виникла сварка з чоловіком, але вона здавалася цілком щасливою й не показувала, що в неї можуть бути якісь проблеми. Я жартував із нею ще вчора ввечері.

— Ви, здається, приймаєте ліки, містере Дайсон, які називаються «сереніт»?

— Приймаю. Такі маленькі рожеві пігулки.

— Ви приймаєте їх за рецептом лікаря?

— Так. Я можу показати вам рецепт, якщо бажаєте. У мене дещо зависокий кров'яний тиск, як і в багатьох людей сьогодні.

— Не так багато людей про це знають.

— Щодо мене, то я не схильний багато балакати про це. Я завжди намагаюся здаватися веселим і задоволеним і не люблю людей, які всім розповідають про свої болячки.

— Скільки пігулок ви приймаєте?

— Дві або три на день.

— Ви їх маєте із собою великий запас?

— Та чималий. Більш як півдесятка пляшечок. Але я тримаю їх у валізці, під замком. Зовні я тримаю лише одну, ту, яку наразі використовую.

— І ця пляшечка у вас нещодавно пропала, як я чув?

— Так і було.

— І ви запитали в тієї дівчини, Вікторії Джонсон, чи вона її бачила?

— Так, я її запитав.

— І що вона вам сказала?

— Вона сказала, що востаннє бачила її на поличці в нашій ванній кімнаті. Пообіцяла, що пошукає її.

— А потім?

— Через якийсь час вона прийшла й повернула мені пляшечку. Вона запитала в мене, чи це та пляшечка, яку я шукаю?

— А ви?

— Я сказав: «Так, це вона, де ти її знайшла?», а вона сказала, що знайшла її в бунгало старого майора Полґрейва. Я запитав: «Як вона могла туди потрапити?»

— І що вона відповіла вам на це?

— Вона сказала, що не знає, але… — він завагався.

— Так, містере Дайсон?

— У мене склалося враження, що вона знає більше, ніж каже, але я не звернув на це особливої уваги. Зрештою, це було не так важливо. Як я вже вам сказав, я маю й інші пляшечки з тими самими пігулками. Я подумав, що, можливо, забув її в ресторані або десь-інде, і старий Полґрейв із якоїсь причини її підібрав. Можливо, він поклав її до кишені, щоб повернути мені, але потім забув.

— І це все, що ви знаєте, містере Дайсон?

— Це все, що я знаю. Пробачте, що так мало можу допомогти вам. Це важливо? Чому?

Вестон стенув плечима.

— З огляду на те, як складаються події, усе може виявитися важливим.

— Я не розумію, до чого тут пігулки. Я подумав, можливо, ви хочете знати, де я був і що робив, коли зарізали цю бідолашну дівчину. Я записав усі свої дії та пересування так ретельно, як тільки міг.

Вестон подивився на нього замисленим поглядом.

— Справді? Ви нам дуже допомогли, містере Дайсон.

— Я визволив вас від зайвої роботи, думаю, — сказав Ґреґ.

Він посунув аркуш паперу через стіл.

Вестон став його читати, а Дейвентрі підсунув свого стільця ближче до нього й подивився через його плече.

— Це видається очевидним, — сказав Вестон через хвилину або дві. — Ви й ваша дружина перебували у своєму бунгало, перевдягаючись до вечері за десять хвилин до дев'ятої. Потім ви пройшли по терасі, де випили із сеньйорою де Каспеаро. О чверть на десяту до вас приєдналися полковник і місіс Гілінґдон, і ви пішли вечеряти. Наскільки ви можете пригадати, ви лягли спати десь о пів на дванадцяту.

— Десь так усе й було. Я не знаю, о котрій точно годині вбили дівчину.

У його словах пролунав натяк на запитання. Проте лейтенант Вестон, схоже, його не помітив.

— її знайшла місіс Кендел, я так розумію? Певно, це стало для неї важким потрясінням.

— Так. Доктор Робертсон мусив дати їй заспокійливі ліки.

— Було вже пізно, коли більшість людей полягали спати, чи не так?

— Так.

— Вона лежала мертвою довго? На той час, коли місіс Кендел знайшла її, я хотів сказати.

— Ми ще не змогли визначити точний час, — відповів йому Вестон.

— Бідолашна маленька Молі. Певно, вона пережила неабияке потрясіння. До речі, я не бачив її вчора ввечері. Подумав, що в неї заболіла голова абощо й вона лягла до ліжка.

— Коли ви востаннє бачили місіс Кендел?

— О, досить рано, ще до того, як пішов перевдягатися. Вона поправляла скатерті на столах та столові прибори. Перекладала ножі.

— Зрозуміло.

— Вона тоді була дуже веселою, — сказав Ґреґ. — Жартувала й усе таке. Вона чудова дівчина. Ми всі її любимо. Тімові дуже пощастило.

— Що ж, дякуємо вам, містере Дайсон. Ви не пригадаєте, чи не сказала вам ще чогось та дівчина, Вікторія Джонсон, коли повертала пігулки?

— Ні… Усе було, як я вам розповів. Вона запитала мене, чи це ті пігулки, які я розшукую. Сказала, що знайшла їх у бунгало майора Полґрейва.

— Вона мала якесь уявлення про те, хто їх туди заніс?

— Не думаю… принаймні, не пам'ятаю.

— Дякуємо вам, містере Дайсон.

Ґреґорі вийшов.

— Дуже передбачливо з його боку, — сказав Вестон, постукуючи по паперу нігтем. — Потурбуватися про те, щоб подати нам ретельну інформацію про всі його пересування вчора ввечері.

— Така передбачливість здається вам надмірною? — запитав Дейвентрі.

— Це важко сказати. Існують, знаєте, люди, які природно бояться за свою безпеку, бояться, щоб їх не приплутали до чогось протизаконного. Це аж ніяк не означає, що їх мучить відчуття провини. А з другого боку, може бути й так.

— А як щодо алібі? Правда, тут на щось особливо сподіватися не доводиться — із шумовим оркестром, із танцями, з усім тим ходінням туди-сюди. Жінки виходили підфарбуватися та припудритися, чоловіки прогулятися. Дайсон легко міг вислизнути назовні. Хто завгодно міг вислизнути назовні. Але він докладає великих старань, аби довести, що нікуди не виходив. — Він замислено подивився на списаний аркуш паперу. — Отже, місіс Кендел перекладала ножі на столах, — сказав він. — Я не можу позбутися відчуття, що він це написав із певною метою.

— Вам справді так здається?

Вестон на мить замислився:

— Я думаю, це можливо.

Біля кімнати, у якій сиділи двоє чоловіків, почувся гамір. Верескливий голос вимагав, щоб його пропустили.

— Я маю щось розповісти. Я маю щось розповісти. Проведіть мене до тих джентльменів. Проведіть мене до представників поліції.

Поліціант в уніформі відчинив двері.

— Тут один із місцевих кухарів, — сказав він, — дуже хоче вас бачити. Каже, він має розповісти вам щось дуже важливе.

Наляканий смуглявий чоловік у куховарському чіпці пропхався повз нього й увійшов до кімнати. То був один із молодших кухарів. Кубинець, народжений не на Сент-Оноре.

— Я дещо вам розповім, — сказав

1 ... 23 24 25 ... 50
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Карибська таємниця», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Карибська таємниця"