Генрік Сенкевич - Вогнем і мечем

У хвацькому кружлянні танку довгі дівочі коси обвилися навколо його шиї, ніби дівчина хотіла назавжди прив’язати до себе княжого посланця. Не втерпів тут шляхтич, вибрав момент, нахилився й крадькома палко поцілував солодкі вуста.

Пізно вночі, лишившись удвох із паном Лонгином у кімнаті, де їм постелили, поручик, замість того щоб лягти спати, всівся на постелі і сказав:

– Із іншою вже людиною завтра, ваша милість, до Лубен поїдете!

Підбийп’ятка, що саме договорив молитву, здивовано витріщився й запитав:

– Це, значить, як же? Ви, добродію, тут залишитесь?

– Не я, а серце моє! Тільки dulcis recordatio[33] поїде зі мною. Бачите ви мене, ваша милість, у великому хвилюванні, бо від бажань солодких ледве повітря oribus[34] ловлю.

– Невже, вельмишановний добродію, ви в князівну закохалися?

– Саме так. І це так само вірно, як я сиджу перед вами. Сон утікає від очей, і тільки зітхання жадані мені, від яких я весь парою, мабуть, вивітрюся, про що вашій милості звіряюся, бо, маючи чуле серце, яке очікує любові, ви напевне муки мої зрозумієте.

Пан Лонгин теж зітхати почав, показуючи, що розуміє любовну муку, і за хвилину запитав співчутливо:

– А чи не обітували й ви, вельмишановний добродію, цнотливості?

– Запитання таке є безглуздим, бо якщо кожне такі обітниці даватиме, то genus humanum[35] зникнути приречений.

Подальшу розмову було перервано приходом слуги, старого татарина з прудкими чорними очима і зморщеним, як сушене яблуко, лицем. Увійшовши, він кинув багатозначний погляд на Скшетуського й запитав:

– Чи не потрібно чого вашим милостям? Може, меду по чарці перед сном?

– Не треба.

Татарин наблизився до Скшетуського і прошепотів:

– Я, пане, до вашої милості з дорученням від князівни.

– Будь же мені Пандаром! – радісно вигукнув намісник. – Можеш говорити при цьому кавалерові, бо я йому в усьому відкрився.

Татарин дістав із рукава шматок стрічки.

– Панна посилає його милості панові цю перев’язь і передати звеліла, що любить усією душею.

Поручик ухопив стрічку, в захваті почав її цілувати і притискати до грудей, а потім, дещо заспокоївшись, запитав:

– Що вона тобі сказати звеліла?

– Що любить його милість пана всією душею.

– Тримай же за це таляра. Значить, сказала, що любить мене?

– Сказала.

– Тримай іще таляра. Хай благословить її Господь, бо й вона мені наймиліша. Передай же… або ні, стривай: я їй напишу; принеси-но чорнила, пер та паперу.

– Чого? – запитав татарин.

– Чорнила, пер і паперу.

– Такого в нас і в домі не тримають. При князю Василеві мали; потім теж, коли молоді князі грамоти у ченця вчилися; та тільки давно вже це було.

Пан Скшетуський клацнув пальцями.

– Дорогенький Підбийп’ятко, чи немає у вас, ваша милість, чорнила й пер?

Литвин розвів руками й підвів очі до стелі.

– Тьху, чорт забирай! – сказав поручик. – Що ж робити?

Татарин тим часом присів навшпиньки біля вогню.

– Навіщо писати? – сказав він, ворушачи жаринки. – Панна спати пішла. А що написати хотіли, то завтра й сказати можна.

– Коли так, що ж! Вірний ти, як я подивлюся, слуга князівні. Візьми ж і третього таляра. Давно служиш?

– Еге! Сорок літ буде, як князь Василь мене ясиром узяв; і з того часу служив я йому вірно, а коли вночі виїздив невідомо куди, то дитя Костянтину залишив, а мені сказав: «Чехла! І ти дівчинку не залиш. Бережи її як зіницю ока». Лаха іль алла!

– Так ти й робиш?

– Так і роблю; пильно дивлюся.

– Розкажи, що бачиш. Як тут князівні живеться?

– Недобре тут задумали, Богунові її хочуть оддати, псові проклятому.

– Гей! Не бувати цьому! Знайдуться заступники!

– Дай-то Боже! – сказав старий, розкидаючи палаючі головешки. – Вони її Богунові хочуть оддати, щоб узяв і поніс, як вовк ягня, а їх у Розлогах залишив, тому що Розлоги їй, а не їм, після князя Василя залишені. Він же, Богун цей, на таке згоден, адже по хащах у нього скарбів більше сховано, ніж піску в Розлогах; та тільки ненавидить вона його відтоді, як при ній він людину келепом розрубав. Кров упала між них і ненавистю проросла. Нема Бога, крім Бога!

Заснути тієї ночі намісник не міг. Він ходив по кімнаті, дивився на місяць і обмірковував різні плани. Тепер було зрозуміло, що замишляють Булиги. Якби взяв за себе князівну який-небудь сусідній шляхтич, він би затребував і Розлоги, і мав би рацію, бо вони належали їй, а то й поцікавився б іще звітом опіки. Ось чому Булиги, що самі давно покозачилися, вирішили віддати дівчину козакові. Від цієї думки пан Скшетуський стискував кулаки і поривався схопити меч. Він вирішив розкрити низькі заміри й відчував у собі сили здійснити це. Адже опіку над Оленою здійснював і князь Ярема: по-перше, тому що Розлоги було подаровано старому Василю Вишневецькими, а по-друге, тому що сам Василь писав із Бара князеві, благаючи про заступництво. Тільки, зайнятий численними своїми трудами, походами та аферами, воєвода досі не зумів подбати про опіку. Та досить буде йому нагадати, і справедливість восторжествує.

У Божому світі вже світало, коли Скшетуський упав на ліжко. Спав він міцно і скоро прокинувся з готовим рішенням. Вони з паном Лонгином поспіхом одяглись, оскільки вози стояли вже напоготові, а жовніри пана Скшетуського сиділи в сідлах, готові до від’їзду. У гостьовій світлиці посол підкріплювавсь юшкою в товаристві Курцевичів і старої княгині; не було тільки Богуна: чи він спав іще, чи поїхав – було незрозуміло.

Попоївши, Скшетуський сказав:

– Добродійко! Tempus fugit,[36] ось-ось і на коней сядемо, але перш ніж од усієї душі подякувати вам за гостинність, хотів би я про одну важливу справу з вашою милістю, добродійко, з їх милостями, синами вашими, довірчо переговорити.

На лиці княгині зобразилося здивування; вона подивилася на синів, на посла і на пана Лонгина, мовби за їхнім виглядом збираючись угадати, про що йдеться, з деякою тривогою в голосі сказала:

– Покірна слуга вашої милості.

Посол хотів вийти, та вона йому не дозволила, а сама з синами та намісником перейшла в уже відомі нам, обвішані обладунками та зброєю сіни. Молоді князі розташувалися в ряд за спиною матері, а вона, стоячи перед Скшетуським, запитала:

– Про яку ж справу, ваша милість, говорити бажаєте?

Намісник швидко, майже суворо, поглянув на неї.

– Вибачте, добродійко, і ви, молоді князі, що проти звичаю, замість того щоб через достойних послів діяти, сам у справі своїй заступником буду. На жаль, іншої можливості не маю, а якщо чому бути, того не минути, то без довгого кунктаторства подаю