Андре Жід - Фальшивомонетники

і чекав, коли він відійде від розкладки, щоб підійти до нього; але він не зворухнувся з місця, й далі стоячи перед книжками, і я зрозумів, що він звідти не відійде, поки я отак дивитимуся на нього. Потім, як це робиться у грі в «куточки», щоб виманити уявну дичину з її схованки, я відійшов на кілька кроків, удавши, ніби вже надивився досить. Він відійшов від книжок, але зникнути в натовпі не встиг, бо я вже був поруч.

— Що то була за книжка? — запитав я його напрямки, проте намагаючись, щоб тон мого голосу та вираз мого обличчя були якомога приязнішими.

Він подивився мені у вічі, і я побачив, що його острах минув. Він не був вродливий, але погляд мав дуже виразний! Я побачив, як у ньому заворушилися всілякі почуття, ніби трави на дні струмка.

— То був путівник по Алжиру. Але він коштує надто дорого. Я не такий багатий, щоб його купити.

— І скільки ж він коштує?

— Два франки п’ятдесят сантимів.

— Але ж, якби ти не помітив, що я на тебе дивлюся, ти запхав би цю книжку собі до кишені, чи не так?

Малий зробив обурений рух і вигукнув із грубим викликом у голосі:

— Ви що, за злодія мене маєте?

Переконаність, яка звучала в його словах, мало не примусила мене засумніватися в тому, що бачили мої очі. Я зрозумів, що далі наполягати мені не слід, бо інакше я втрачу будь-яку можливість знайти з ним порозуміння. Я дістав із кишені три монети.

— Іди купи цю книжку. Я тебе почекаю.

Через дві хвилини він уже вийшов із крамнички, гортаючи предмет свого жадання. Я взяв книжку у нього з рук. Це був старий путівник Жоанни, видання 1871 р.

— Не розумію, навіщо тобі цей путівник? — сказав я, повертаючи йому книжку. — Він надто старий, і з нього мало користі.

Хлопець заперечив, що це не так, що новіші путівники коштують надто дорого і що «для його мети» мали цього старого путівника цілком годяться. Я не збираюся повторювати тут його власні слова, бо вони втратили б свої особливості, позбавлені свого дивовижного паризького народного акценту, з якими він їх вимовляв і який подобався мені тим більше, що він будував свої фрази досить вишукано.

Я мушу дуже скоротити цей епізод. Точність має бути досягнута не деталізацією розповіді, а за допомогою уяви читача, опертої на дві-три дуже влучно підмічені характеристики. А втім, мені здається, що було б цікаво розповісти все це з погляду хлопця. Звичайно ж, його оцінка цього епізоду була б набагато цікавішою, ніж моя. Малий був водночас збентежений і потішений тією увагою, яку я йому приділив. Але тягар мого погляду дещо змістив її напрямок. Ще несформована особистість має звичку підсвідомо захищатися й ховатися за зовнішніми виявами поведінки. Ніщо так важко не піддається спостереженню, як істота, що перебуває в процесі розвитку. На неї краще дивитися ніби скоса, у профіль.

Несподівано хлопець повідомив мені, що «найбільше у світі» він цікавиться «географією». У мене виникла підозра, що поза цією любов’ю ховався інстинкт волоцюги.

— Ти хотів би туди поїхати? — запитав я.

— Ще б пак! — кинув він, знизавши плечима.

Я подумав, що він, мабуть, почуває себе не вельми щасливим у своїй родині. Я спитав, чи він живе зі своїми батьками.

— Авжеж.

— І тобі не дуже подобається з ними жити?

Він відповів заперечливо, але певности в його голосі не було. Схоже, він боявся так відразу розкрити всі свої потаємні думки.

— Чому ви мене про це запитуєте? — поцікавився він.

— Просто так, — відповів я і, торкнувшись пальцем жовтої стрічки в його петельці, спитав:

— А це що таке?

— Це стрічка. Ви ж бачите.

Мої запитання вочевидь бентежили його. Він рвучко обернувся до мене з явним виразом ворожости і кинув тоном глузливим і нахабним — я навіть припустити не міг, що він здатний на такий тон:

— Скажіть-но... а ви часто отак чіпляєтеся до школярів?

Поки я збентежено намагався пробелькотіти щось подібне до відповіді, він відкрив свою школярську течку, яку тримав під пахвою, щоб покласти туди куплену книжку. Там були підручники й кілька зошитів, акуратно обгорнутих синім папером. Я взяв один із підручників у руки. То був підручник історії. На палітурці малий написав великими літерами своє прізвище та ім’я. Моє серце тьохнуло, коли я впізнав ім’я свого небожа:

ЖОРЖ МОЛІНЬЄ.

(Серце Бернара також тьохнуло, коли він прочитав ці рядки, і вся ця історія стала глибоко цікавити його.)

Мені буде важко признатися у «Фальшивомонетниках», що той, хто виступить там у ролі мого персонажа, міг, підтримуючи добрі взаємини зі своєю сестрою, зовсім не знати її дітей. Я завжди дуже неохоче відступаю від правди життя. Навіть змінити колір чийогось волосся здається мені невиправданим обманом, що робить істинне менш правдоподібним. Усе пов’язане між собою, і я відчуваю, що між усіма тими фактами, які пропонує мені життя, існують такі витончені взаємозалежності, що мені завжди здається: змінивши будь-яку з них, ми внесемо зміни в усю систему. Хоча я не можу також тут не згадати про те, що мати цього хлопця доводиться мені лише зведеною сестрою, народженою в першому шлюбі мого батька, що я не зустрічався з нею, поки не померли мої батьки, що проблема спадщини внесла напругу в наші стосунки... Адже всі ці події невід’ємні від мого життя і навряд чи я зміг би вигадати якісь інші, щоб уникнути нетактовних подробиць. Мені було відомо, що моя зведена сестра має трьох дітей. Але я знав тільки найстаршого, студента медицини; та й то бачив його лише мимохідь, бо, захворівши на сухоти, він мусив урвати своє навчання й поїхав лікуватися десь на південь. Два інші ніколи не були вдома, коли я навідував Поліну; цей, який мені зустрівся, був, безперечно, найменшим із трьох. Я нічим не виявив свого здивування й, відразу покинувши малого Жоржа, після того як довідався, що він повертається додому обідати, сів у таксі й поїхав на вулицю Нотр-Дам-де-Шан, щоб випередити його. Я сподівався, що коли з’явлюся о цій годині, Поліна запросить мене обідати, і так воно й сталося. Моя книжка, один примірник якої я щойно взяв у Перена і яку збирався їй подарувати, дала привід для цього несподіваного візиту.

Це вперше я обідав у