Анджей Сапковський - Відьмак. Меч призначення

class="p1">— Що ти тут мені казки розповідаєш? — Гербольт скоса глянув на нього. — Для розмноження треба двох чи то самця і самку. Чи що, оті твої зойгли плодяться, наче блохи чи миші, з гнилої соломи у сіннику[22]? Будь-який дурень знає, що немає мишей і мишаків, що всі вони однакові й плодяться самі з себе та з гнилої соломи.

— А слимаки — з гнилого листя плодяться, — втрутився секретар Прегрибок, усе ще зайнятий складанням монет у стовпчики.

— Кожен це знає, — погодився Ґеральт, по-доброму посміхаючись. — Немає слимаків та слимачок. Є тільки листя. А хто вважає інакше — той помиляється.

— Досить, — урвав староста, із підозрою дивлячись на нього. — Досить мені про тих хробаків. Я питав, чи може на нашому смітнику знову щось з’явитися, тож будь ласкавий відповісти, ясно й коротко.

— За якийсь місяць належало б перевірити смітник, краще за все — із собаками. Малі зойгли не є небезпечними.

— А ти б не міг того зробити, відьмаче? Щодо грошей — домовимося.

— Ні. — Ґеральт прийняв гроші з рук Прегрибка. — Я не маю наміру стирчати у вашому чарівному містечку навіть тиждень, не те що місяць.

— Цікаві речі гомониш. — Гербольт криво посміхнувся, дивлячись йому просто в очі. — Воістину — цікаві. Бо я вважаю, що пробудеш ти тут довше.

— Погано вважаєте, старосто.

— Чого б то? Приїхав ти сюди з чорнявою ворожкою, як там її, забувся… Гвіневер, хіба[23]. «Під Осетром» став ти із нею на постій. Говорять, що в одній кімнаті.

— І що з того?

— А те, що вона скільки разів не завітала б до Айдд Ґинвайля, не виїжджає настільки швидко. А бувати вона вже у нас бувала.

Прегрибок посміхнувся широко, щербато й значущо. Гербольт дивився Ґеральту в очі, без посмішки. Ґеральт же посміхнувся, так паскудно, як тільки зумів.

— Мені, зрештою, мало що відомо. — Староста відвів погляд і покрутив каблуком у землі. — І стільки мені до того діла, скільки до собачого гівна. Але чародій Істредд, пам’ятай про це, поважна в нас особа. Незамінна для цього міста, безцінна, я б сказав. Повагу має і в людей, як тутешніх, так і інших. Ми в його чародійство носів не пхаємо, та й в інші його справи.

— Може, й слушно, — погодився відьмак. — А де він живе, можу спитати?

— Не знаєш? Та отамочки, бачиш отой дім? Той білий, високий, увіткнутий поміж складом та цейхгаузом[24], як, скажімо, свічка в жопу. Але тепер ти там його не застанеш. Істредд недавно біля полудневого валу викопав щось у землі і тепер риється навколо, наче кріт. Та ще й людей в мене на ті розкопки загнав.

Я пішов, питаю ґречно, чого тут, майстре, риєте ямки, наче дитина, люди сміятися починають. Що там у тій землі є? А він глянув на мене, наче на нездару якогось, і каже: «Історія». — «Яка там історія?» — знову я питаю. А він на те: «Історія людства. Відповіді на запитання. На запитання, що було, — і на запитання, що буде». Гівно тут було, — я на те, — цілина, кущі та вовкулаки, перед тим як місто ще не побудували. А що буде — залежить від того, кого у Раквереліні намісником назначать, якого там знову напівельфа паршивого. А в землі жодних історій немає, нічого там немає, хіба черви тільки, як комусь на риболовлю треба. Думаєш, він послухав? Та де там. Копає далі. Тож якщо ти хочеш із ним побачитися, то йди під полудневий вал.

— Е-е-е, пане старосто, — пирхнув Прегрибок. — Тепер-то він удома. Де йому тепер до розкопок, тепер, як…

Гербольт глянув на нього грізно. Прегрибок згорбився і закашлявся, переступаючи ногами. Відьмак, усе ще не по-доброму посміхаючись, схрестив руки на грудях.

— Так, гм-гм. — Староста хмикнув. — Хтозна, може, і справді Істредд тепер дома. Що мені, зрештою…

— Бувайте здорові, старосто, — сказав Ґеральт, навіть не намагаючись пародіювати уклін. — Зичу доброго дня.

Підійшов до Цикади, який вийшов назустріч, брязкаючи зброєю. Без слова простягнув руку по свого меча, який Цикада тримав на зігнутому лікті. Цикада відступив.

— Поспішаєш, відьмаче?

— Поспішаю.

— Я оглянув твій меч.

Ґеральт зміряв його поглядом, який при всьому бажанні не можна було вважати теплим.

— Є чим хвалитися, — кивнув він. — Мало хто його оглядав. А ще менше могли про те розповісти.

— Хо-хо, — блиснув зубами Цикада. — Страшенно грізно воно прозвучало, аж мурашки мені по шкірі пройшли. Завжди було мені цікаво, відьмаче, чому люди так вас бояться? Думаю, що я вже знаю.

— Я поспішаю, Цикадо. Віддай меч, як твоя ласка.

— Пил в очі, відьмаче, нічого, тільки пил в очі. Лякаєте ви людей, неначе пасічник бджіл димом і смородом, тими вашими кам’яними обличчями, тією балаканиною, плітками, які, напевне, ви самі про себе й розпускаєте. А бджоли тікають від диму, дурні, замість того щоб вбити жало у відьмацьку сраку, яка одразу спухне, як і будь-яка інша. Кажуть про вас, що ви не відчуваєте, як люди. Брехня. Коли когось із вас добряче дзиґнути, то відчув би.

— Ти скінчив?

— Так, — сказав Цикада, віддаючи йому меч. — Знаєш, що мене цікавить, відьмаче?

— Знаю. Бджоли.

— Ні. Таке я собі думаю: якби ти увійшов на вуличку з одного боку з мечем, а я — з іншого, то хто б із нас дійшов до кінця вулички? Справа, як мені бачиться, варта того, щоб побитися об заклад.

— Чому ти чіпляєшся до мене, Цикадо? Сварки шукаєш? Про що тобі йдеться?

— Ні про що. Просто цікаво мені, скільки правди у тому, що люди балакають. Що ви настільки вправні в битві, ви, відьмаки, бо ані серця у вас, ані душі, ані милості, ані сумління. І цього вистачить? Бо про мене, наприклад, говорять те саме. І не без підстав. Тож мені страшенно цікаво: хто з нас двох, увійшовши на вуличку, вийшов би з неї живим? Та? Варто побитися об заклад? Як ти вважаєш?

— Говорив я вже: поспішаю. Не витрачатиму час на роздуми над дурнею. І не звик битися об заклад. Але якби колись спало тобі на думку заважати мені ходити вуличкою, то дам тобі добру пораду, Цикадо: спочатку подумай.

— Пил, — посміхнувся Цикада. — Пил в очі, відьмаче, нічого більше. До побачення, хтозна, може, на якійсь вуличці?

— Хтозна.

IV

— Тут ми зможемо спокійно порозмовляти. Сідай, Ґеральте.

Що найперше кидалося у вічі в лабораторії, то чимала кількість книжок — вони займали більшу частину місця у цьому чималому приміщенні. Товстенні томиська заповнювали полиці на