Володимир Броніславович Бєлінський - Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга

народу», оскільки традиційний єврейський символ, зірка Давида, як вони вважають, «не був офіційним державним чи воєнним символом Хозарського каганату».

Був чи не був, краще, мабуть, розпитати істориків, але достеменно відомо, що наш тризуб на ті часи вже був символом верховної влади Київських правителів. Та хоч як пильно вдивляйся в це фото, що обійшло центральні ЗМІ Росії, герба України-Русі на ньому не видно…» [211, газета].

Боїться і тікає Московія від українських державних символів, як чорт від ладану.

Хоча зобразили князя Святослава із «козачим оселедцем», та забули, що й мова князя була стовідсотково українською. Так говоримо не тільки ми, а й англійське видання 1999 року «Словник мов» (Dictionary of Languages. Andrew Dalby. Bloomsbury, 1999, London). Ось витяг з нього:

«Українська мова має довшу історію, ніж російська… З України праслов’янська мова поширилася зокрема на північ, до Білорусі й Новгорода» [211, газета].

На мою думку, сьогодні московити не той народ, який бажає знати правду про своє походження. Їх влаштовують вигадані їхніми правителями міфи-фантазії.

Частина четверта

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДОБА

1. Князь Роман Великий

Усі історики світу сьогодні погоджуються, що українським спадкоємцем Великого Київського князівства стало Велике Галицько-Волинське князівство. І засновником Великого Галицько-Волинського князівства був князь Роман Мстиславович.

За свідченнями іспанського монаха (1323–1349 роки), до Львівського королівства входили «…п’ять великих міст. Перше називається Львів, друге — Київ, ще одне — Володимир, ще одне — Пінськ, ще одне — Сівер (Новгород-Сіверський. — В.Б.). Відомо, що королівство Львів межує з країною Романією і з королівством Алеманія (Германія. — В.Б.)» [44, с. 158].

Тобто на початку XIV століття до складу, як ми називаємо, Великого Галицько-Волинського князівства належали: Берестейщина, Холмщина, Галичина, Волинь, Сіверщина, Пінщина, Київщина, Покуття, Поділля, Буковина та інші землі до Чорного моря.

Наша біда полягає в тому, що українська історична наука досі не вшанувала належним чином великого руського (українського) князя Романа Мстиславовича, а продовжує всеславити звичайного київського князя Володимира, так званого Мономаха, якого для своїх потреб возвеличили московити. Навіть вигадали так звану шапку Мономаха.

Щоби не виникло підозри, що автор говорить неправду стосовно Володимира Мономаха, послухаємо пояснення до Літопису Руського українського професора Леоніда Махновця: «У Татіщева характеристика Володимира Мономаха набагато яскравіша… додано (багато свого — В.Б.)…» [18, с. 181].

Навіщо московити те робили — зрозуміло — возвеличували батька так званого засновника Москви Юрія Долгорукого.

Тому сьогодні перед нами стоїть завдання переосмислити історію України, віддавши насамперед шану українським князям, посвятивши головну увагу їм та прибравши з історичного опису московські вигадки.

На мою думку, саме за часів Великого Галицько-Волинського князівства, тобто у ХІІІ-ХІV століттях, українські князі та український народ визначалися як незалежний етнос, не змішуючи себе ні з поляками, ні з угорцями, ні з німцями, ні з литовцями. Згадаймо люту війну русичів (українців) за Галичину та Волинь у 1350–1380 роках. То вже була не боротьба племен за виживання, а захист українським (руським) етносом (народом) своїх земель. І, звичайно, таку боротьбу міг очолювати тільки князь, який ототожнював себе з тим народом. Тому-то Волинь і вдалося вирвати 1370 року з рук угорців та поляків.

Князем у війнах 1350–1380 років був нащадок Великого Романа — Дмитро Галицький.

Цікаво зазначити, що один із кращих українських істориків — Леонід Войтович ствердив як постулат (тобто — незаперечна істина) тезу, що на Волинь до 1430 року іноземні князі не допускалися. І то правда! їх там не було!

Твердження істориків, в тому числі українських, про литовського князя, так званого Дмитра (Любарта), який нібито у 1340–1383 роках сидів на Волинському престолі, — є стовідсотковою вигадкою, підкинутою імперськими істориками до нашої науки. Ми про те говорили раніше. Не будемо повторно наводити наші докази. Як бачимо, це випливає навіть з постулатів професора Войтовича. Хоча науковець і дотримується старої російсько-польської догми про Любарта.

Та повернімося до Великого українського князя Романа Мстиславовича. Ось як його характеризує все той же Василь Татіщев: «Сей Роман Мстиславич, онук Ізяславів, на зріст був хоча не дуже великий, але широкий і понад міру сильний; з лиця гарний, очі чорні, ніс великий з горбом, волосся чорне і коротке; вельми ярий був у гніві; запинався, коли сердився, довго не міг слова вимовити; багато веселився з вельможами, але п’яним ніколи не був. Багатьох жінок любив, але жодна ним не володіла. Воїн був хоробрий і вмілий на військові вправи; найпаче [це] він показав, коли угрів велике військо з малим своїм розбив. Усе життя своє у війнах провадив, багато перемог здобув, а в одній (останній. — В.Б.) був переможений. Через те всім навколишнім був страшний. Коли йшов на поляків, то сказав: «Або поляків подолаю, або сам не вернусь!» І збулося останнє» [18, с. 368].

Про засновника Галицько-Волинської держави Романа Мстиславовича наша історична наука розповідає дуже мало, вихваляючи абсолютно нам чужих — Юрія Довгорукого, Андрія Боголюбського та інших, вигаданих московитами. А говорити про князя — продовжувача руської (української) історії, є багато чого. То була велика, неординарна особистість.

Російська шовіністична наука залишила нам у спадок думку, що Велике Київське князівство десь у середині XII століття розпалося на дві частини: Галицько-Волинську та Ростово-Суздальську, яка, до приходу війська хана Батия, боролася за першість та володіння Києвом.

Це звичайна московська брехня. І ми вже неодноразово те пояснювали. Не будемо повторюватися. Нагадаємо тільки читачам, що московити ніколи не були слов’янами (це фіно-татарська за походженням нація) і Ростово-Суздальська та Рязанська землі (Тмутаракань) ніколи не входили до складу Великого Київського князівства. Що досліджено у книзі «Країна Моксель, або Московія». Ці аксіоми слід пам’ятати!

Юрій Довгорукий, не отримавши спадку на Русі, попрямував до далеких, на ті часи, диких земель (читайте Ібн-Фадлана) шукати собі нові володіння. Ось як про те писала Катерина II в особистому листі до французьких просвітителів:

«Среди князей, наиболее подверженных ошибкам, перед приходом татар был, бесспорно, по моему мнению, Георгий (так званий Юрій Довгорукий. — В.Б), сын Владимира (так званого Мономаха. — В.Б.); не получив Волынь и Галицию в удел, он не оставлял ни минуты покоя всем другим удельным князьям, своим современникам, он настраивал их друг против друга… Ему был выделен удел, или, вернее, его отправили (вигнали. — В.Б.) на речку Клязьму за (речкой) Москвой; он построил там несколько городов,