Fill - Серенада Ваяланда, Fill

Розділ 15

Зал заповнився тихим гомоном: радники перешіптувались, перегортали записи, обмінювались короткими поглядами. Десь у куті хтось нервово постукував пером по столу, хтось стомлено потер лоба, готуючись до чергового довгого обговорення.

Амілія сиділа поруч із Торіном, і хоч офіційно він не входив до постійного складу Архівної Ради, йому дозволялося бути присутнім на окремих засіданнях — за дорученням Королеви. Особливо якщо справа стосувалась безпеки Імперії.

Старший радник підвівся.

— Отже, перше питання... — його голос був рівний, беземоційний. — Скарги з провінцій Крейлен, Елмор та Остеріон. Усі вони пов’язані з діями групи, що офіційно іменована як "Орден Вогняного Леза".

При цих словах Торін ледь зрушився на місці. Амілія це помітила, але не подала вигляду.

— Інакше кажучи, — продовжив радник, — йдеться про тих самих "героїв", що нещодавно повернулися до Імперії після... перевизначення їхнього статусу. — слово “герої” він вимовив майже з сарказмом.

Амілія відчула, як щось у неї всередині стислося. Її думки знову повернулися до ранкового випадку — до голосів у залі. До слів про мертвого Імператора.

— У чому суть скарг? — голос Торіна був спокійним, але досить гучним, щоб його почули всі.

— Самоуправство. Вторгнення в приватні володіння без належного дозволу. Залякування. Насильство. І що найцікавіше — повна байдужість до місцевої влади, — відповів радник. — Усе, звісно, офіційно виправдано "завданням найвищого пріоритету", але... — він помовчав, погляд з-під брів ковзнув по Амілії, —... здається, ми знову починаємо наступати на старі граблі.

— З ними вже розмовляли? — холодно уточнила вона.

— Їм надіслано запит. Відповіді немає. Але... — радник клацнув пальцями, і хтось відчинив двері, — можливо, тепер її отримаємо.

У залу увійшли двоє.

Амілія не встигла повністю повернутися до дверей, як уже знала — це вони.

Перший — високий, з м’яко-висмішковим поглядом, що одразу ковзнув по залі з тією самою зневагою, яку вона чула в голосі того ранку.
Другий — той самий холодний, мовчазний, але в його очах щось було... наче відлуння війни, що ніколи не закінчилась.

Обидва зупинились у центрі. Один із них, з ледь помітною посмішкою, вклонився.

— Ви хотіли поговорити? Ну що ж, слухаємо.

Із цього моменту навіть повітря в залі здавалося напруженим.

Амілія обмінялась коротким поглядом із Торіном. Вони обоє знали — сьогодні будуть не лише слова.

Зала Архівної Ради вкрилася гнітючою тишею, коли перший радник знову підвівся зі свого місця. Його голос, хоч і не голосний, пронизував повітря як натягнута струна:

— Вам, панове, було надано шанс. Імперія не просто повернула вас — вона реабілітувала вас. І що ми маємо натомість? Безконтрольні дії, що межують із злочинами! Ви не підкоряєтесь регіональній адміністрації, ви дієте на свій розсуд, а люди — ті, кого ви мали б захищати — бояться вашої присутності.

Погляд радника обпалив обох гостей.

— Це не те, чого очікує Рада, і не те, чого потребує Імперія в час, коли її шрами ще не загоїлись.

Тиша.

А потім — голос першого з гостей. Занадто спокійний, щоб бути щирим. Занадто насичений внутрішнім вогнем, щоб не викликати напругу.

— Ви нас звинувачуєте? — його слова з кожним наступним ставали дедалі гострішими. — Ах, як шкода... що ви й самі не знаєте, що діється на ваших "мертвих" землях! Якщо ваша знать така благородна, чому ж тоді вона з розпростертими обіймами приймає шпигунів з Нордалінсу?! Га?

Його слова впали, мов кинуті клинки. І тиша, що запала після них, була не звичайною — вона була оглушливою, мов перед бурею.

Очі радників розширились. Хтось завмер із напівпіднятим пером, хтось повільно повернув голову до іншого.

— Нордалінсі?! — прошепотіла Амілія, її голос зірвався несподівано, і вона сама здивувалась, що сказала це вголос.

Радник не одразу відповів. Потім повільно, задумливо промовив:

— Якщо так подумати… Захід останнім часом тримає підозрілу мовчанку. Надто вже спокійну.

І з цими словами тиша змінилась — на зловісну, тривожну, ту, що передвіщає кроки великої гри, яка от-от почнеться.

Усі в залі знали: справа щойно набула зовсім іншого значення. І тепер усе залежало не лише від слів… а й від рішень.

— Я б не став робити таких гучних заяв без доказів, — промовив інший радник, хоча в його голосі було помітне хвилювання. Він зиркнув на решту членів Ради, наче шукаючи підтримки.

— Докази? — зневажливо кинув гість. — Я дам вам більше, ніж докази. Я дам вам імена, маєтки, листи з печатками, які ви звикли вважати недоторканними. Але скажіть мені одне: чи готові ви їх почути?

Рада застигла. Всі погляди ковзнули до головного радника, до Королеви, що мовчки сиділа на підвищенні, підтримуючи сувору, непроникну маску.

— Якщо ви справді маєте докази шпигунства, то нам доведеться переглянути деякі внутрішні призначення та торгові угоди, — холодно мовив головуючий. — Але це не виправдовує ваших методів, панове. Імперія не тримається на таємному правосудді, а на законах.

— Тоді, — тихо, але твердо відповів капітан, — настав час перевірити, чи працюють ці закони так само добре, як ви про них говорите.

Його супутник, той самий, що досі майже мовчав, лише кивнув і кинув короткий, пронизливий погляд у бік Амілії. Не з ворожістю — скоріше з попередженням.

— Ми надамо вам усе... але не без наслідків, — кинув капітан перед тим, як розвернутися до виходу. — Цього разу, вартість істини буде вищою, ніж вам здається.

Двері зали за ними зачинилися майже безшумно. А в повітрі ще довго витала важкість слів, які щойно прозвучали.

Амілія стояла осторонь, мовчазна, із стиснутими руками. Всередині неї кипів неспокій. Шпигуни? Змова? Нордалінс? Якщо це правда…

— Леді Мотбайн, — звернувся до неї радник. — У вас добрий нюх на брехню. Що скажете?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍