Fill - Серенада Ваяланда, Fill

Розділ 14

Вони йшли по темних коридорах палацу, куди майже не доходило денне світло. Стіни були холодні й сирі, лише факели час від часу кидали тьмяні відблиски на обличчя. Мовчанка між ними ставала дедалі важчою, і здавалося, що навіть стіни її чують.

— Ах, точно! — раптом озвався Торін, і в його голосі виразно вчувалась спроба розрядити атмосферу. — Слова Королеви… Що ти про них думаєш?

— Які слова...? — насторожено перепитала Амілія, звузивши очі й кинувши на нього бічний погляд.

Торін хитро усміхнувся, майже задоволено, і в голосі його з’явилася грайлива нотка:

— Слова про наші можливі заручини.

Амілія ледь не спіткнулася на рівному місці. Вона різко зупинилася й глянула на нього так, ніби зараз або засміється, або вдарить. І не було зрозуміло, що саме переможе.

— Ти це серйозно? — прохрипіла вона, намагаючись зберегти спокій, але рум’янець вже вперто пробивався на щоки.

— А хіба не виглядало цілком серйозно? — підморгнув Торін. — Королева виглядала вкрай задоволеною... і, мушу визнати, мені теж було приємно.

Амілія зітхнула, прикриваючи обличчя долонею.

— Помилуйте! Торіне!.. — пробурмотіла вона. — Це просто черговий жарт, правда? Королева любить підколювати.

— Можливо. А можливо, в кожному жарті є частка правди, — він глянув на неї вже зовсім інакше — м’яко, але пильно. — Я просто кажу, що якби колись таке сталося, я б не був проти.

В голові миготіли думки, а серце почало калатати швидше, ніж цього вимагала звичайна прогулянка підземеллям.

— Ти граєшся з вогнем, Торіне Сальноре, — прошепотіла вона майже беззвучно.

— А я завжди був ближче до вогню, ніж слід, — відповів він тихо.

Мовчанка повернулася — але тепер вона була зовсім іншою. Не гнітючою, а теплою. Напружено-очікувальною.

Вони продовжили шлях, не промовивши більше ні слова. Кожен ніс у собі щось невисловлене, щось, що чекало слушного моменту, щоб прорватися назовні.

Коридори поволі ставали світлішими, але тиша між ними тривала. І хоча кроки луною відбивалися в камені, думки звучали ще голосніше.

— Знаєш... — знову озвався Торін, трохи повільніше, ніж зазвичай. — Якби ти справді мала обирати собі нареченого, — він зробив паузу, — кого б ти обрала?

Амілія примружилась і глянула на нього з підозрою:

— Це якась твоя психологічна гра?

— Ні. Просто цікаво, — він знизав плечима. — Можеш не відповідати, якщо боїшся назвати моє ім’я.

— Ах от як? — видихнула вона з легкою, але помітною посмішкою. — А якщо я скажу, що точно не тебе?

— Тоді скажу, що в тебе жахливий смак, — весело парирував він.

Вона хмикнула, та очі її мимоволі заблищали. І все ж, через мить вона знову серйозно зиркнула на нього:

— А якщо все це лише жарт Королеви? Просто витівка, щоб... подивитися на мою реакцію?

— Можливо. Але я, знаєш, не жартував. І якщо вже Королева почала — чому б не дати їй трохи надії?

— Тобто ти серйозно думаєш, що це може статися? — голос її трохи затремтів, хоча вона намагалася бути спокійною.

— А чому ні? Ти розумна, сильна, красива... не думаю, що я знайду когось кращого. — Його голос був тихим, але надто щирим, щоб вона могла це просто пропустити.

Амілія запнулася, не знаючи, що відповісти. Вперше за довгий час її зухвалий язик зрадив її.

— Хіба ти не боїшся прив’язуватись? — нарешті спитала вона, майже шепотом.

— Я боюсь лише одного — що не скажу вчасно те, що справді думаю. — Він зупинився і подивився на неї. — Іноді навіть коридори можуть стати свідками того, як починається щось важливе.

Вона ще мить дивилась на нього, а потім просто рушила далі.

— Якщо ти мене іще раз змусиш червоніти — я тебе виштовхаю у фонтан. І байдуже, скільки охоронців поряд.

Торін розсміявся.

— О, тоді мені доведеться зробити це ще кілька разів. Бо червоне тобі до лиця.

І поки вона бурмотіла щось невдоволене, він іще раз глянув на неї з тією самою — теплою і трохи небезпечною — усмішкою.

Вони вже майже дійшли до великої мармурової зали, де розходились коридори — в один бік до крила Архівної Ради, в інший — до покоїв радників. Світло лилось крізь високі вікна, мовчазно підкреслюючи, що ранок уже добряче розгорнув свої крила.

— От скажи, — тихо озвався Торін, коли вони обоє сповільнили крок. — Якби справді сталося так, що нам довелось би зіграти у ці заручини… Ти б погодилась? Навіть якщо… це все лише "гра"?

Амілія зупинилась. Її погляд був серйознішим, ніж завжди. Вона довго не відповідала. І вже коли Торін подумав, що вона промовчить, вона ледь чутно прошепотіла:

— Якщо це гра... то чому я все частіше думаю про неї, як про правду?

Ці слова повисли в повітрі між ними — несподівано щирі й майже небезпечні у своїй відвертості. Торін хотів щось відповісти, але замість того лиш усміхнувся і кивнув, наче визнаючи — цього разу її відповідь була глибшою, ніж будь-яке "так".

Вони рушили далі.

Мармурові двері до Архівної Ради були вже відчинені. Всередині — знайомі обличчя, стоси пергаментів, хрускіт пер у чорнилі, тиха шепітлива метушня.

Тільки вони двоє увійшли — як одразу кілька голів повернулися в їхній бік.

— Леді Мотбайн. Лорд Сальнор. — хтось кивнув їм з повагою.

— Ми вчасно? — запитала вона, одразу скинувши зі свого обличчя ніжність попередньої сцени.

— Майже. — Відповів старший радник. — Сьогодні переглядаються звіти з північного фронту. І... певні скарги від населення щодо "героїв", повернутих із заслання.

Останні слова були сказані з легким присмаком недовіри. Амілія перехопила погляд Торіна. Їхні думки були схожі. Вони обоє знали — сьогоднішнє засідання буде не просто довгим, а... важливим.

Вони зайняли свої місця.

Справжня гра тільки починається.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍