В'є Тхань Нгуєн - Симпатик

ми спостерігали одне за одним на перекурах, у балачках, що самі собою виникають між колегами, а тоді й після роботи, за коктейлями подалі від кампусу. Міз Морі була не така ворожа до мене, як мені ввижалося. Насправді ми подружилися, якщо можна назвати цим словом ті пітні злягання без презервативів, до яких ми вдавалися раз чи два на тиждень у її квартирі в районі Креншо, потайний перелюб раз чи два на тиждень у кабінеті завідувача кафедри та нічні стосунки, що розгорталися на писклявому задньому сидінні мого «форда».

Після нашої першої романтичної пригоди вона пояснила, що моя розсудлива, добросерда, приємна поведінка зрештою переконала її «коли-небудь» запросити мене випити. Я пристав на її запрошення через кілька днів у гавайському барі в Сільвер-Лейку, куди часто навідувались огрядні чоловіки в гавайських спідницях і жінки, чиї джинсові спіднички заледве прикривали пишні стегна. На вході палали факели, а в самому приміщенні на стінах висіли зловісні маски з якогось невідомого тихоокеанського острова, їхні вуста немов промовляли зловісне «У-у-у-у-у». З ламп на столиках — коричневих дівчат у трав’яних спідницях і з оголеними грудьми — лилося атмосферне сяйво. Офіціантка так само була вбрана у трав’яну спідницю, вицвілий колір соломи саме пасував їй до кольору волосся, а бюстгальтер був зроблений з полірованих кокосів. Десь після третього замовлення міз Морі підперла голову правою рукою, поставивши лікоть на шинквас, і дозволила підпалити їй сигарету — на мою думку, то була найеротичніша прелюдія, яку чоловік узагалі міг запропонувати жінці. Вона пила й курила, наче кіностарлетка з ексцентричної комедії, одна з тих панянок з поролоновими бюстгальтерами та підплічниками, другою мовою яких були натяки та двозначності.

Дивлячись мені у вічі, вона мовила:

— Мушу в дечому тобі зізнатись.

Я посміхнувся, сподіваючись, що ямки у мене на щоках її вразять.

— Люблю зізнання, — сказав я.

— Є в тобі щось таємниче, — сказала міз Морі. — Зрозумій мене правильно, річ не в тому, що ти високий, темний і вродливий. Ні, ти просто темний і милий. Коли я спочатку почула про тебе і вперше тебе побачила, то подумала собі: «Чудово, ось наш дядько Том-сан, справжній запроданець, саме білило. Він не крекер[33], однак близький до того. Він — рисовий крекер». Як ти знаходиш спільну мову з ґайджин[34]! Білі люди тебе люблять, так? Я їм лише подобаюсь. Вони вважають мене вишуканою порцеляновою лялькою з перемотаними ступнями, гейшею, що готова їх вдовольняти. Але ж я недостатньо говірка для того, щоб вони мене любили, чи принаймні говорю не те. Я не можу влаштувати їм їхнє улюблене сукіякі-сайонара-шоу з мумба-юмбою типу паличок у волоссі та маячнею в стилі Сюзі Вонг[35], наче кожен білий чоловік для мене Вільям Голден чи Марлон Брандо, навіть коли він виглядає, як Міккі Руні. А от ти. Ти вмієш говорити, і це чимало важить. Та не лише це. Ти чудовий слухач. Ти опанував загадкову східну посмішку, сидиш тут, киваєш, спочутливо морщиш лоба, щоб люди говорили далі, думаючи, що ти повністю згоден з усім, що вони кажуть, а сам не кажеш ані слова. Що ти скажеш на це?

— Міз Морі, — відповів я. — Почуте мене шокувало.

— Ще б пак, — сказала вона. — Зви мене Софією, заради Бога. Я ж не матуся твоєї далекої коханої. Дістань мені ще випити й підпали ще одну сигарету. Мені сорок шість років і мені байдуже, хто про це знає, але скажу тобі, що коли жінці сорок шість і вона прожила все своє життя так, як хотіла його прожити, вона знається на тому, що робити в ліжку. І тут ні до чого «Камасутра», чи «Молитовний килимок плоті»[36], чи інша східна маячня нашого любого завідувача кафедри.

— Ти шість років на нього працювала, — вставив я.

— А то я цього не знаю, — відповіла Софія. — Це мені здається, чи щоразу, як він відчиняє двері до свого кабінету, десь лунає гонг? І він там у себе палить тютюн чи це в нього фіміам у чаші? Нічого не вдієш, завжди відчуваю, що він трохи розчарувався у мені, бо я не вклоняюся щоразу, як бачу його. Коли він приймав мене на роботу, то питав, чи говорю я японською. Я йому пояснила, що народилась у Ґардені. І він каже: «О, то ви нісеї[37]» так, наче, знаючи одне слово, він знає щось про мене. «Ви забули свою культуру, міз Морі, хоча ви всього лиш друге покоління. Ваші батьки іссеї[38], вони тримаються за свою культуру. Ви не хочете вчити японську? Не хочете поїхати до Японії?» Уперше за тривалий час я почувалася погано. Задумалася, чому ж я не хочу вчити японську, чому вже не говорю японською, чому краще відвідаю Париж, чи Стамбул, чи Барселону, аніж Токіо. Але тоді я подумала — яка різниця? Хтось питав Джона Ф. Кеннеді, чи говорить він гельською, чи був він у Дубліні, чи їсть картоплю вечорами, чи колекціонує картини з лепреконами? То чого ми зобов’язані не забувати нашу культуру? Чи моя культура не тут, бо я тут народилася? Звісно, я не питала це в нього. Просто посміхалася й казала: «Ваша правда, сер», — вона зітхнула. — Але скажу тобі ще дещо. Відколи розібралася для себе в тому, що нічогісінько не забула, що до біса добре знаю свою культуру — американську, і свою мову — англійську, я почуваюся шпигуном у його кабінеті. Зверху я просто стара добра міз Морі, бідолаха, що втратила своє коріння, але під усім цим я Софія і краще мене не чіпати.

Я відкашлявся.

— Міз Морі?

— Гм?

— Здається, я в тебе закохуюсь.

— Я Софія, — відповіла вона. — І розберемося з цим, плейбою. Якщо в нас щось буде, а це неабияке якщо, не буде жодного зобов’язання. Ти не закохуєшся в мене, я не закохуюсь у тебе.

Вона видихнула подвійну хмарку диму.

— Так, щоб ти знав: я не вірю у шлюб, але вірю у вільне кохання.

— Який збіг, — промовив я. — Я теж.

Як мене десять років тому вчив професор Гаммер, Бенджамін Франклін вважав, що старша коханка — це чудово, принаймні такою була настанова батька-засновника молодшому товаришеві. Не пригадую всієї суті листа американського мудреця, лише два пункти. Перший: старші коханки «такі вдячні!!!». Можливо, щодо багатьох з них це й слушно, та не щодо міз Морі. Вона радше чекала вдячності від мене — і я був їй вдячний.