Айзек Азімов - Друга фундація

а потім сам підтягнувся і заліз усередину. Він струсив із себе порохню, сердито ляскаючи по колінах, а потім звів на неї почервоніле обличчя.

– Ти впевнена, що твої добре ім’я та репутація не постраждають, коли мене тут знайдуть?

– Не так сильно, як ваші, бо щойно я зачую кроки ззовні, горлатиму з усіх сил і скажу, що ви вдерлися сюди.

– Справді? – поцікавився він із похмурою люб’язністю. – А як ти пояснюватимеш, чому вимкнула захисний екран?

– Пф. Це якраз буде легко. Там від самого початку не було жодного екрана.

Очі чоловіка розширилася від подиву.

– То це був блеф? Скільки тобі років, дитинко?

– Я вважаю, що це дуже нахабне питання, юначе. І я не звикла, щоб мене називали «дитинкою».

– Не дивно. Ти, мабуть, перевдягнена бабуся Мула. Ти не проти, якщо я зараз піду, перш ніж ти розпочнеш вечірку Лінча зі мною у головній ролі?

– Краще вам не йти, бо мій батько на вас чекає.

Погляд чоловіка знову став насторожений. Одна з його брів здійнялася вгору, коли він з удаваною байдужістю запитав:

– Справді? А разом із ним ще хтось є?

– Ні.

– Хтось заходив до нього останнім часом?

– Лише торгівці і ви.

– А взагалі щось незвичайне відбувалося?

– Нічого, крім вас.

– Викинь мене з голови, добре? Ні, постривай. Скажи мені, звідки ти дізналася, що твій батько на мене чекає?

– О, це було легко. Минулого тижня він отримав особисту капсулу – знаєте, таку з персональним шифром і з самоокислювальним повідомленням. Він кинув оболонку капсули у сміттєвий дезінтегратор, учора дав Полі – нашій покоївці – місячну відпустку, щоб вона могла навідати свою сестру у Термінус-сіті, а сьогодні опівдні приготував ліжко у вільній кімнаті. Тож я знала, що він очікує на когось, про кого я не повинна нічого знати. Зазвичай, він розповідає мені все.

– Он як! Я здивований, що йому доводиться це робити. Я думаю, ти все знаєш ще до того, як він тобі розповість.

– Найчастіше так і буває.

Аркадія засміялася. Вона розслабилася і почувалася невимушено. Гість був у літах, але напрочуд імпозантний: кучеряве каштанове волосся, неймовірно блакитні очі. Можливо, вона зустрічатиметься з кимось таким час від часу, коли сама постаріє.

– Але, – спитав він, – звідки ти знаєш, що він чекав саме на мене?

– Ну а хто ще це міг би бути? Він чекав на когось такого втаємниченого – якщо ви розумієте, що я маю на увазі, – а тоді отак по-дурному приходите ви, намагаючись прослизнути крізь вікно, замість того, щоб зайти крізь парадні двері, якби ви мали хоч якийсь здоровий глузд… – Вона згадала улюблену фразу і відразу ж використала її. – Чоловіки такі дурні!

– А ти доволі самозакохана, чи не так, дитинко? Тобто – міс. Знаєш, ти могла й помилитися. А якби я сказав тобі, що все це – загадка для мене і – наскільки я знаю – твій батько чекає на когось іншого?

– О, я так не вважаю. Я не просила вас зайти, доки не побачила, як ви кинули свій портфель.

– Мій що?

– Портфель, юначе. Я ж не сліпа. Ви кинули його невипадково, бо спершу глянули вниз, щоб упевнитися, чи він правильно впаде. Потім ви, мабуть, зрозуміли, що він упаде якраз під огорожею і його не буде видно, тому так і вчинили і вже не дивилися вниз. Ну і оскільки ви влізли через вікно, а не через парадні двері, це може означати, що ви трохи боїтеся потрапляти у цей дім, поки не оглянете його. А після невеличкої проблеми зі мною ви спершу подбали про свій портфель, а не про себе, а це означає, що у ньому, на вашу думку, є щось цінніше за вашу власну безпеку, і що доки ви тут, а ваш портфель там, і ми знаємо, що він там, ви доволі безпорадні.

Вона зупинилася, щоб віддихатися, і чоловік жорстко сказав:

– Якщо не брати до уваги того, що я задушу тебе і заберуся звідси разом із портфелем.

– От тільки, юначе, мені пощастило мати під ліжком бейсбольну биту, і зі свого місця я можу дотягтися до неї за дві секунди, а як на дівчину я достатньо сильна.

Розмова зайшла у глухий кут. Із вимушеною люб’язністю «юнак» сказав:

– Дозвольте мені назватися, якщо ми вже настільки заприятелювали. Мене звати Пеллеас Антор. А вас?

– Я Арка… Аркаді[7] Дарелл. Рада знайомству.

– А тепер, Аркаді, будь хорошою дівчинкою і поклич свого батька.

Аркадія обурилася.

– Я вам не дівчинка. Вважаю, що вам не слід грубіянити – особливо, коли просите про послугу.

Пеллеас Антор зітхнув.

– Добре. Чи не будеш ти хорошою, доброю, дорогою, маленькою старою леді і не покличеш свого батька?

– Це не те, що я мала на увазі, але я його покличу. Однак із вас, юначе, я очей не спущу. – І вона тупнула ногою.

У коридорі почувся звук квапливих кроків і двері відчинилися.

– Аркадіє… – Почувся слабкий звук видиху, і доктор Дарелл запитав: – Хто ви, сер?

Пеллеас зірвався на ноги із явним полегшенням.

– Доктор Торан Дарелл? Я Пеллеас Антор. Мабуть, ви отримали від мене повідомлення. Принаймні, так стверджує ваша дочка.

– Моя дочка? – Він кинув на неї насуплений погляд, що без проблем відскочив від її широко розплющених очей і безвинного личка, з яким вона зустрічала всі звинувачення.

Нарешті доктор Дарелл сказав:

– Я чекав на вас. Не могли би ви спуститися разом зі мною? – І він зупинився, вловивши поглядом якийсь рух, одночасно помічений і Аркадією.

Вона кинулася до свого стенографа, але було вже пізно, бо її батько стояв поруч. Він ніжно сказав:

– Аркадіє, і весь цей час ти тримала його увімкненим?

– Тату, – писнула вона, не приховуючи своїх страждань, – це дуже не по-джентльменськи читати приватне листування іншої людини, особливо, коли йдеться про голосове листування.

– Ах, – сказав батько, – але що це за «голосове листування» з незнайомцем у твоїй спальні! Як батько, Аркадіє, я мушу захистити тебе від зла.

– О чорт забирай… Там не було нічого такого.

Пеллеас раптом засміявся:

– О ні, було, докторе Дарелл. Юна леді збиралася звинуватити мене в усіх можливих гріхах, і я мушу наполягти на тому, щоб ви це прочитали, хоча б для того, щоб очистити своє ім’я.

– О… – Аркадія ледь стримувала сльози. Навіть рідний батько їй не довіряє. І цей клятий стенограф… Не поліз би цей самовпевнений бовдур у вікно, вона б і не забула його вимкнути. А тепер її батько буде