ЛІдія Тугай - Вовчиця , ЛІдія Тугай

Хоча "допомога" — це голосно сказано. Я не лише ніколи нічого не консервувала, а й навіть салат різати вмію так, що люба господиня за голову вхопиться. Уявляєте, як це виглядало? Соллі, треба віддати їй належне, була дуже терплячою. Хоча після мого першого "внеску" я думала, вона піде в ліс і повернеться з якоюсь дикою твариною, яка зможе різати овочі краще за мене.

Наприклад, банки я спочатку не домила. "А що, кип’яток усе сам зробить", — подумала я. Не зробив, як виявилося. Часник я чистила цілу годину. Серйозно, часник, здавалося, вирішив зі мною битися. Він не чистився, руки липли, а запах… Після години я була готова назавжди оголосити йому війну.

Соллі це зрозуміла. Побачивши мої "успіхи", вона делікатно запропонувала змінити завдання. Тепер я мала підсмажити картоплю. "Легко, — подумала я. — Картопля мене не злякає!"

Але Соллі наполягла на чітких інструкціях. "Помий, почисть, наріж, посолити на сковорідку…" — вона говорила так, ніби перед нею стояв не вовк, а робот із збоями в програмі.

Я взялася за справу. Картопля, звісно, не часник, але проблем теж вистачило. Лушпиння летіло на всі боки, руки ковзали, а ніж наче жив своїм життям. Нарізати рівними шматочками? Мрія. Вийшли шматки, які нагадували карту світу. Соллі побачила це, зітхнула й сказала:

— Головне, щоб не підгоріло. Решта — справа смаку.

 А потім… я її не помила. І цей маленький, але вирішальний момент перетворив наш сімейний обід на "хрумке" випробування.

Картопля з котлетами й салатиком виглядала, наче з кулінарного журналу, якщо не зважати на дивні форми шматочків. Але коли всі сіли вечеряти, апетитна картина затьмарилася жахливим звуком піску на зубах. Моє самовдоволення злетіло швидше, ніж я стрибала на тренуваннях. Я хотіла провалитися крізь землю, але, схоже, земля цього разу відмовилася мене приймати.

Паша, як справжній лицар, мужньо їв, не змінюючи виразу обличчя. Соллі… Ну, я не знаю, чи була вона в шоці, чи просто не хотіла мене добивати.

— Як день минув? — спробував Паша відвернути увагу від "пісочного шоу" за столом.

Я вирішила змінити тему й розповісти про свій героїчний вчинок.

— Я сьогодні врятувала дитину, — промовила я з гордістю, намагаючись повернути собі хоч краплину поваги.

Паша й Соллі синхронно підняли очі. Цікавість у їхньому погляді була такою ж сильною, як у мене бажання виправдатися за картоплю.

---

Все сталося, коли я, як завжди, бігала околицями у вигляді вовчиці, виконуючи пораду Соллі: "Частіше перевтілюйся, звикай до стану". Я була у своїй стихії — бігала, ловила вітер носом і насолоджувалася свободою, аж раптом жіночий крик змусив мене різко зупинитися.

Звук лунав від річки. Я помчала туди й побачила, як у воді безпорадно борсається дівчинка, а на березі кричить її мати. Поруч стояв хлопчик, спокійно знімав усе на телефон і, як справжній "кореспондент", коментував:

— Це буде топовий контент!

Я не чекала, поки хтось із них ворухнеться. Стрибнула у воду, підпливла до дівчинки, пірнула й зубами схопила її за руку. Так, зубами. Ні, виглядала я не дуже елегантно. Але зараз було не до естетики.

Коли я витягла дівчинку на берег, вона не дихала. Мати продовжувала кричати, хлопчик продовжував знімати. А я… Я гарчала. Гарчала від злості. "Як можна бути такими безвідповідальними?!"

Я не могла обернутися людиною, бо це лише погіршило б ситуацію. Тож, зціпивши зуби, сховалася в кущах і спостерігала. Мати, нарешті, зібралася з думками й почала робити доньці штучне дихання. На щастя, їй вдалося врятувати дитину.

Жінка обіймала дівчинку й плакала. Потім почала сварити її за те, що та полізла у воду. Але це була лише розминка. Хлопчику, який так захоплено знімав усе на телефон, дісталося вдвічі більше.

Я переконалася, що все завершилося благополучно, і попленталася додому.

---

— І все? Ти просто втекла? — спитав Паша, явно намагаючись приховати усмішку.

— А ти що, хотів, щоб я ще й автографи роздавала?

Соллі нарешті не витримала й засміялася.

Того вечора ми ще довго обговорювали цю історію, жартували й їли печиво (без піску). А наступного ранку я прокинулася знаменитою…