Щепан Твардох - Морфій

від того крику негайно заволокло болем. — Вона п’ятдесят могла коштувати, не більше, а решту ти вкрала!

А вона сміялась. А я, розлючений, іду до кухні, заховати решту грошей до портмоне, котре лежало собі в теці, біля пакунка, що його маю занести до пані Лубенської на площу Спасителя.

Але теки в кухні не було.

Розділ III

Немає теки.

Моєї теки немає. Стою в занедбаній кухні моєї Саломеї, в кухні, котра не знає запаху їжі, бо Саломея вдома не готує, не готувала, проте ж зараз щось готувати повинна, тому в кухні, яка ніколи не знала цікавих дотиків дитячих пальчиків, які обмацують креденси в пошуках цукерків, бо Саломея не має дітей. На кріслі лежала моя тека.

Чи зомліє? Не зомліє. Проте щось сочиться з підлоги, дрібними струмочками, крізь черевики і шкарпетки, під тоненьку шкіру між пальцями, його тіло наче всіма капілярами втягує страх, страх входить у нього. У венах, у ногах тонкі струмінці зливаються та гуснуть у чорноті, спинаються вище, стегнами і пахвиною, вище, до запалого живота, грубими щупальцями протискаються поміж кишок, знаходять шлунок, обплітають його, ось він уже й чує, як на шлунку йому стискається страшна петля страху.

Більшого страху, ніж перед смертю, бо ж він пам’ятає страх під кулями. Страшний. У лісі поміж Ґрабіною і Розтокою, втиснений у вересневе листя, а за сто метрів за ними, за нами, за сто метрів за нами виїжджають два танки, з поганого боку виїхали, мали виїхати з іншого боку, і плюють у нас із автоматичної зброї та каемів, і виростають навкруг нас маленькі вулкани смерті, і тріщать дерева, а вахмістр Колодзєйчак галопом кудись тягне нашого бофорса[32], а я тулюся лицем до листя і боюся, боявся, але не так, як зараз. То чого ж я тоді боявся? Болю? Смерті? Зникнення? Чого?

Полковник вигукує накази, один за одним, добрий командир, я те далебі знаю, накази зрозумілі, прості, під началом такого командира хочеться воювати, йому хочеться довіряти, йому хочеться вірити. Можна під його началом і помирати, бо тоді звісно, що та смерть буде комусь і на щось придатна.

Але ні, не для вітчизни. Вітчизна — то дурість, мало хто знає, але я знаю. А зараз, програвши війну, про те і взагалі всі забули, але я пам’ятаю, що вітчизна — то дурість, але я й тоді про це пам’ятав, і однак був готовий померти, бо і смерть я тоді розумів.

То був дивний час, тоді, у тій нашій смутній та болісній вересневій ескападі, зжалься, Боже, над тим нашим бойовим шляхом, коли ми переважно місили багно в лісах, нас не розбили, але й ми не становили загрози жодному ворожому з’єднанню, не та вогнева сила, каже полковник Рудницький. Замало артилерії, каже. Кінні не стають шеренгами, марнується сила людська. Усе те він пояснював нам у ті дні найдивніші, дні, що передували капітуляції у Варшаві, у днях поміж війною і невійною, невійною, бо й неспокоєм. Але в мене вже ніхто не стріляв. І зараз у мене також ніхто не стріляє. Але гірше, ніж якби стріляли, те, що я загубив теку.

А ще поки все те почалося, я був готовий до смерті. Звідколи сів до спеціального поїзда, моя мобілізаційна карта без червоної стрічки, рік народження: 1909, Обл. гол. кн. (карти) кад. дод., озброєння (служба): кавалерія, звання: підпоручник, прізвище, ім’я, імена батьків: Катажина Бальдур, отримав направлення в 9-й полк уланів малопольських у Теребовлі (назва формації), план подорожі: див. з іншого боку, призовник має можливість безкоштовної подорожі будь-яким потягом, Геля на пероні з Юрчиком, це чи не найщасливіша мить у її житті, її чоловік, поляк, офіцер, такий прегарний, нашивки на комірці затискаються під горлом, сідає улан, сідає до поїзда, що їде на війну. Може загинути улан, може з орденом повернутися. Мариться їй чорно-синя стрічка Virtuti, а її не дали, і, вже коли я повернувся, знала, що дали амарантово-білу стрічку Хоробрих, але хотіла Virtuti. І тоді Геля занотовує собі в пам’яті кожну секунду тієї зустрічі, маленький годинник на її зап’ясті відлічує ті секунди, а Геля нотує в памяті, тоді нотує у своєму маленькому записничку, маленькими, елегантними літерками, напише, що нині попрощалася з Костиком, напише про розірваність, яку відчувала, бо з одного боку любов, а з другого — Польща; що хотіла б мене зберегти, але мусить віддати мене Польщі. Потім закриє нотатничок, закрутить ковпачок своєї вічної ручки марки «Пелікан» із зеленого бакеліту і закотить свої очі з білого та зеленого під повіки, а ясний прямокутник вікна світитиме навіть крізь них, а вона чутиме сама себе, така вдоволена власною драматичністю, така щаслива своєю польськістю, її чисте лоно дало Польщі Юрчика, а її чисте серце віддало Польщі мене. І вона вже готова цієї-таки миті зостатися вродливою чорною вдовою з суворим обличчям, ніби якісь чорні німецькі птахи впали на потяг, що везе мене до Теребовлі, так, як упали на Ґерніку. Така щаслива у своїй поразці, така автентична її поразка, таке автентичне її щастя від того, що я можу загинути, що вона могла б тоді зостатися сама, тому тепер вона стоїть на пероні та й плаче, а кожна її сльоза — то діамант. Як гострі алмазові свердла.

Тоді я не почував до неї ненависті; вона мені була байдужа. Тільки гукнув Юрчика, знав, як вона його виховає, якщо я загину. Зрештою, я знав, що вона його так само виховає, навіть якщо не загину. Вже по Юрчику.

А коли вже в її лиці я перестав бачити її саму, а бачив тільки познанське лице мого тестя і польські обов’язки?

Бо я ж був готовим до смерті. Ні про що не дбав.

Висів у Теребовлі, сміючись із кількома уланами, з якими познайомився в поїзді, а приїхали саме на свято полку, якраз на 31 серпня. Саме рік тому був у Теребовлі, також 31 серпня, з дружиною, з Юрчиком, свято полку, як же вона тоді пишалася своїм підпоручником! Окрім Гелі, всі бачили в мені просто цивільного в мундирі, ніхто не мав до того претензій, бо я тоді був іще резервістом. А місяць тому я зі ставкою, я, Костик, я, нездалий митець, мобілізований резервіст, помарширував до казарм, одержав розподіл і був готовий іти на смерть: тоді, а ще коли полк через дванадцять годин повантажився до вагона і коли першого вересня вивантажилися під Неклею,