Донна Тартт - Таємна історія

— Ти зайнятий? — спитала вона.

Думати було важко. Дуже відволікали золотисті кучерики біля її скронь.

— Ні-ні, абсолютно вільний. — Я намагався не дивитися їй в очі, натомість роздивлявся цю дивовижну частину її лоба.

— Якщо ти зайнятий, то так і скажи, — впівголоса проказала вона, зазираючи мені через плече. — Не хотілось би тебе ні від чого відволікати.

Ну, звичайно: міс Gaultier. Я обернувся, практично в очікуванні на якийсь її в’їдливий коментар, але вона вже втратила інтерес до мене й експресивно гомоніла з кимось іншим.

— Ні, — відповів я. — Я абсолютно вільний.

— Поїдеш із нами за місто на вихідні?

— Що?

— Відправлення прямо зараз. Їдемо ми з Френсісом. У нього є будинок у годині звідси.

Я був п’яний як чіп. В іншому разі одним кивком голови та слухняним і мовчазним слідуванням за Каміллою без жодного питання тоді не обійшлося б.

Щоб дістатися дверей, треба було пройти через танцмайданчик: піт, жар, мерехтливі різдвяні гірлянди, жахлива тиснява. Коли ми нарешті вибрались надвір, то ніби пірнули в тиху воду прохолодного ставка. Крізь зачинені вікна приглушено лунав вереск і гупала вульгарна музика.

— Господи, — промовила Камілла, — наче в пеклі побувала. Там же всередині все оббльовано.

Ріниста доріжка сріблилася в місячному сяйві. У тіні дерев нас чекав Френсіс, і коли помітив, то різко вискочив на освітлену стежину:

— У-у-у! — спробував він нас налякати.

Ми обоє відстрибнули. Френсіс тонкогубо всміхнувся, і промінчики місяця відбилися в скельцях його шахрайського пенсне. З ніздрів у нього йшов сигаретний дим.

— Привіт! — озвався він до мене й перевів погляд на Каміллу. — Мені здавалося, ти втечеш.

— Чому ти не пішов разом зі мною?

— Бо не схотів. І радий тому, адже побачив тут дещо цікавеньке.

— Наприклад?

— Наприклад, кількох охоронців, що на ношах винесли дівчину, і напад чорного собаки на кількох хіпі. — Він розреготався, підкинув ключі від машини і дзвінко їх зловив. — Ви готові?

Він водив кабріолет, старенький «мустанг», і всю дорогу за місто ми їхали з відкритим верхом, утрьох на передньому сидінні. Хоч як дивно, але в кабріолеті я подорожував уперше, ще більш дивне те, що я примудрився заснути по дорозі, коли імпульс подій, що розгорталися навколо, та нерви не повинні були дозволити мені заснути. Та я спав, приклавшись щокою до шкіряної оббивки дверей, адже взнаки нарешті дався тиждень безсоння, і шість чарок горілки з тоніком дали в голову, ніби алкоголь у мене влили внутрішньовенно.

Поїздку я практично не запам’ятав. Френсіс особливо не гнав: він водив охайно, на відміну від Генрі, котрий нерозважливо літав по дорогах, до того ж не вирізняючись добрим зором. Нічний вітер у чуприні, їхня нерозбірлива бесіда, пісні по радіо — все перемішалось і затуманилось у моїх снах. Здавалося, ми тільки від’їхали, як раптом я відзначив тишу навколо й руку Камілли на плечі.

— Прокидайся. Ми на місці.

Як слід не прочунявши, усе ще вві сні, я не міг зрозуміти, де опинився, і помотав головою, намагаючись вирівнятися в кріслі. По щоці текла слина, і я стер її тильним боком долоні.

— Прийшов до тями?

— Так, — збрехав я. Навколо було хоч в око стрель, нічого не роздивитися. Врешті мої пальці натрапили на дверну ручку, і тільки коли я вилазив із машини, з-за хмари вигулькнув місяць і стало видно будинок. Він був неперевершений. Його чорнильний силует із маленькими баштами, шпичаками та «вдовиним майданчиком»[54] на даху різко проступав на тлі неба.

— Боже! — вирвалося в мене.

Френсіс стояв поруч, але я його не помічав, аж доки він не заговорив. Від близькості його голосу я аж підскочив.

— Уночі його насправді складно роздивитися.

— То він твій?

Він розсміявся.

— Ні. Належить моїй тітці. Він для неї завеликий, але продавати відмовляється. Вона з моїми кузенами гостює тут улітку, а протягом решти року в домі буває лише сторож.

У вестибюлі панував солодкуватий несвіжий запах і підсліпуватий морок, так що здавалося, ніби він освітлюється старими газовими лампами. На стінах розкинулося павутиння тіней від пальм у горщиках, а стелі зринали на таку висоту, що в мене від наших спотворених тіней, які тікали вгору, паморочилося в голові. У глибині будинку хтось грав на фортепіано. У глибокій перспективі десь попереду щезали ряди понурих фотографій та портретів у золочених рамах, що прикрашали стіни цього переднього покою.

— Тут страхітливо тхне, — пояснив Френсіс. — Тому завтра, якщо випогодиться, ми все це провітримо. У Банні від цього пороху може розігратися напад астми… А це моя прабабуся, — Абернаті ральцем тицьнув у світлину, яка, він помітив, привабила мою увагу. — Поруч із нею — рідний брат. Сердега сів на «Титанік». Його тенісну ракетку виловили в Північній Атлантиці через три тижні.

— Гайда подивишся на бібліотеку, — промовила Камілла.

Коли ми йшли коридором, то Френсіс ступав за нами. Повз нас пропливло кілька кімнат, де я б волів затриматись, а натомість лиш побачив їх краєчком ока: лимонно-жовта вітальня з позолоченими дзеркалами та жирандолями й темна від червоного дерева їдальня. Музика стала гучнішою; здається, грала одна з прелюдій Шопена.

У бібліотеці мені просто перехопило подих, і я одразу зупинився як укопаний. Книжкові шафи із заскленими дверцятами, готичні панелі, що тягнулися аж до фресок та ліпних медальйонів на стелі, яка сягала п’ятиметрової висоти. У глибині кімнати виднілися мармуровий камін завбільшки з чиюсь гробницю та газова люстра з підвішеними до неї призмочками, кришталевими намистинами та мерехтливими вогниками.

А ще — рояль. На ньому грав Чарльз, поруч із яким на сусідньому сидінні стояла чарка віскі. Хлопець уже був дещо напідпитку й Шопена виконував змазано та швидко, ноти сонно перетікали одна в одну. Легіт ворушив важкі, побиті шашелем гардини з оксамиту та куйовдив кучері піаніста.

— А дідько б вас усіх забрав! — вирвалося в мене.

Мелодія раптово ввірвалась, і Чарльз підвів погляд.

— Ось і ти, — проказав він. — Ти дуже спізнився. Банні вже дрихне.

— А де Генрі? — поцікавився Френсіс.

— Працює. Перед сном, можливо, спуститься до нас.

Камілла підійшла до рояля й відсьорбнула з посудини Чарльза.

— Я б радила поглянути на всі ці книжки, — звернулася вона до мене. — Тут є навіть перше видання «Айвенго».

— Боюся, його вже встигли продати, — виправив її Френсіс, умостившись у шкіряному фотелі та прикуривши сигарету. — Одну-дві цікаві речі тут ще можна викопати, але переважно це суцільна Марі Кореллі та стареньке чтиво для підлітків про «Хлопців Роверів»[55].

Я підійшов до полиць. Щось під заголовком «Лондон»