Джонатан Страуд - Око ґолема, Джонатан Страуд

тут грала ця музика. Вона ніби пливла за ним — хоч куди він ішов, — наголошуючи на красі замку та його околиць.

Лакей провів їх через ряд розкішних кімнат, аж поки вони пройшли під високою білою аркою і ступили до просторої, довгої, сонячної зали. Вочевидь, то була оранжерея. Обабіч там тяглися акуратні бурі клумби — то порожні, то засаджені химерно підстриженими трояндовими кущами. Тут і там невидимі садівники розпушували землю граблями.

Повітря в оранжереї було тепле й нерухоме; під самісінькою стелею мляво погойдувався один-єдиний вентилятор.

Унизу, на невеличких кушетках і канапах, розставлених півколом, сиділи сам прем’єр-міністр та його почет. Вони сьорбали каву з малесеньких візантійських чашечок і слухали скарги товстелезного чоловіка в білому вбранні. Натаніель стривожено поглянув на нього: то був Шолто Пінн, котрий за одну ніч залишився без своєї крамниці.

— Як на мене, це просто нечувано! — бідкався пан Пінн. — Кричуща кривда! Я зазнав таких збитків...

Найближча до дверей кушетка була порожня. Панна Вайтвел умостилась на ній, і Натаніель, трохи повагавшись, зробив те саме. Він хутко оглянув усіх, хто зібрався в кімнаті.

Насамперед — Пінна. Зазвичай Натаніель ставився до власника крамниці з підозрою та огидою, адже той колись приятелював зі зрадником Лавлейсом. Одначе тоді його провини так і не довели, а нині саме він був постраждалою стороною. Його бідкання лунали далі:

— Боюся, що я вже ніколи не повернуся до справ. Моя колекція унікальних реліквій загинула! Залишився хіба фаянсовий горщичок із якоюсь засохлою масою! Я ледве можу...

Руперт Деверо сидів на канапі з високим бильцем. Він був середнього зросту, колись красень, а тепер, через численні та різноманітні надмірності, трохи поповнішав, і його щоки пообвисали. Поки він слухав пана Пінна, його обличчя без упину кривилося то з нудьги, то з прикрощів.

Поблизу, згорнувши на грудях руки й поклавши на коліна свого сірого кашкета, сидів пан Генрі Дюваль — начальник поліції. Він носив уніформу «Сірих Спин» — елітного підрозділу нічної поліції, яким саме командував: сніжно-біла сорочка, сіра, кольору міського смогу, випрасувана куртка з яскраво-червоними гудзиками й сірі штани, заправлені в чорні високі чоботи. На плечах, мов лапи з кігтями, сяяли мосяжні еполети. В цій уніформі його висока постать видавалася ще більшою — й навіть зараз, коли пан Дюваль просто сидів і мовчав, він ніби заповнював собою цілу кімнату.

Крім нього, тут були ще три міністри. Скромний білявий чоловік середнього віку, що замислено вивчав свої нігті, — то був Карл Мортенсен, міністр оборони. Поруч, навмисне позіхаючи, сиділа Гелен Малбінді, міністр інформації, панна вельми потайної вдачі. Міністр закордонних справ Мармедюк Фрай, відомий своїм невгамовним апетитом, навіть і не вдавав, що слухає пана Пінна, й натомість наказував покірному лакеєві:

— Шість картопляних крокетів і нарізану вздовж стручкову квасолю...

— ...Я сорок п’ять років збирав свою колекцію! Кожен з вас неодноразово звертався до мене...

—... І ще омлетик з ікрою тріски. І з чорним перцем, тільки до міри...

На канапі поруч із паном Деверо, відділившись від прем’єр-міністра великим стосом перських подушок, сидів низенький рудий добродій. На ньому були смарагдово-зелений жилет, чорні вузькі штани з блискітками, і на його обличчі сяяла широченна усмішка. Здається, він щиро тішився, слухаючи цю бесіду. Натаніель позирнув на нього. То був Квентін Мейкпіс, автор понад двадцяти успішних п’єс, остання з яких—«Лебеді Аравії» — зібрала найбільше коштів по всій імперії. Його присутність тут була дещо недоречна, але навряд чи несподівана: всі знали, що Мейкпіс — найближча довірена особа прем’єра, тому інші міністри ставилися до нього з обережною люб’язністю.

Пан Деверо помітив, як увійшла панна Вайтвел, і привітально підняв руку, а потім скромно кахикнув. Пан Пінн тут-таки припинив свої нескінченні бідкання.

— Дякую, Шолто, — мовив прем’єр-міністр. — Ми чудово зрозуміли вас. Ми щиро співчуваємо вашому нещастю. Можливо, саме зараз ми дізнаємось хоча б частину відповідей на ваші запитання. Сюди прибули Джесіка Вайтвел з молодим Мендрейком, якого ви, напевно, всі добре пам'ятаєте.

Пан Дюваль насмішкувато пирхнув:

— Авжеж, хто не знає великого Джона Мендрейка? Ми з великою цікавістю спостерігаємо за його кар’єрою, а насамперед — за його зусиллями в боротьбі з цим надокучливим Спротивом. Сподіваюсь, він нарешті приніс нам новини про певні свої успіхи...

Всі обернулися до Натаніеля. Він коротко, стримано вклонився, як того вимагав етикет.

— Добрий вечір, пані й панове. Е-е... Поки що жодних певних відомостей я не маю. Проводиться якнайстаранніше розслідування, і невдовзі...

— Так я і знав! — вигукнув начальник поліції, брязнувши воднораз усіма медалями на своїх грудях. — Чули, Шолто? «Жодних певних відомостей»! Це все марно!

Пан Пінн озирнув Натаніеля крізь монокль.

— І справді. Це вельми невтішні новини.

— Давно вже час відсторонити Міністерство внутрішніх справ від цього розслідування! — провадив Дюваль. — Ми, поліція, краще впораємось із цією справою. Цей Спротив пора стерти на порох!

— Атож, атож, — погодився пан Фрай і знов обернувся до лакея. — І ще полуничний рулет — на десерт...

— Саме так, — підхопила Гелен Малбінді. — Я й сама зазнала певних збитків. У мене нещодавно викрали цінну колекцію африканських чаклунських масок.

— Декого з моїх помічників також було пограбовано, — додав Карл Мортенсен. — А минулої ночі підпалили комору торговця, що постачає мені перські килими.

Пан Мейкпіс у своєму закутку легковажно всміхнувся.

— Щиро кажучи, здебільшого ці злочини досить-таки дрібні. Вони не завдають нам справжніх збитків, еге ж? Члени Спротиву — неабиякі дурні: всі ці вибухи лише викликають огиду в простолюду—люди їх просто бояться.

— Дрібні?! — вигукнув пан Дюваль. — Як ви можете таке казати, коли одну з найпрестижніших лондонських вулиць розорено вщент? Наші вороги рознесуть усім світом добру новину — Британська імперія така немічна, що не може запобігти нападам у себе вдома! Та ще й, нівроку, в День Ґледстона! Я вже бачу, як із цього радітимуть у нетрях Північної Америки!

—До речі, цей День Ґледстона—сміхотворна нісенітниця,— зауважив Мортенсен. — Марнування коштів, та й годі. Не розумію, чому ми так шануємо пам’ять цього старого бовдура.

Пан Мейкпіс захихотів:

— Навряд чи ви сказали б це йому просто в обличчя, Мортенсене!

— Панове, панове! — стрепенувся прем’єр-міністр. — Не сварімося! Карл певним чином має рацію. День Засновника — справа серйозна, що потребує якнайкращої організації. Ми робимо все, щоб запорошити людям очі порожніми розкошами. Витрачаємо з державної скарбниці