Сельма Лагерлеф - Морбакка, Сельма Лагерлеф

про своїх чудових підопічних, пробстових діток. Тут ніхто не міг їй завадити. Та принаймні пан Тюберґ відволік панну від Ісака. Товариство так і не довідалося, як він скористався у житті своїми кухарськими талантами.

— Потім народилися близнята — ​Якоб та Ісая, — ​незворушно продовжувала оповідати панна. — ​Схожі, як дві краплі води, я їх зовсім не розрізняла. Ще ніколи не бачила хлопчаків, які вміли б так спритно стрибати, скакати верхи й гасати на ковзанах. Вони також стали священниками.

— А я було подумав, що танцюристами на линві, — ​вкинув слово лейтенант Лаґерльоф.

— Ні, священниками, — ​незворушно повторила панна. — ​Ісая поїхав у Ємтланд і лазив там по горах, Якоб опинився в Бугюслені, плавав на човнах і кораблях. Отримали все за своїми здібностями, якими їх наділив Господь, як і їхні брати й сестри.

— А як повелося у житті Юсефові? — ​запитав лейтенант.

— Не кваптеся, лейтенанте, до Юсефа було ще дві дівчинки, Ракель і Лея, — ​не дала себе збити з наміченого шляху панна. — ​Були добрими садівницями. Одна саджала й вирощувала рослини, друга прополювала бур’яни. Приїжджаючи з візитацією, єпископ завжди казав, що ніколи ще не смакував такого смачного горошку й полуниць. А все заслуга сестер! Обидві вийшли заміж за фабрикантів. А тепер можна й про Юсефа розповісти.

— Мабуть, поміщиком став? — ​знову втрутився лейтенант.

— Орендатором у батька. Дбав про збіжжя і про корів, забезпечував харчами батьків та братів з сестрами.

— Хто б сумнівався, — ​буркнув лейтенант, встав, рушив до дверей, де висів капелюх та ціпок, і мовчки вийшов з дому.

— Тринадцятого звали Давидом, — ​мовила панна. — ​Він одружувався тричі й від кожної дружини мав по троє дітей. Якби товариство забажало, я могла б детально розповісти про всіх, але, мабуть, ліпше триматися оповіді про двадцятьох пробстових нащадків.

Усі з нею погодилися, що це розумне рішення, хоча пані Лаґерльоф трохи злякалася від такої перспективи.

— Принесу собі рукоділля, — ​промовила вона. — ​Так приємніше буде слухати.

Правду кажучи, повернулася вона з шитвом не скоро.

— Чотирнадцятою була дівчинка Дебора. Дуже гарно допомагала мені випікати хліб. Заміж не вийшла, залишилася вдома при батьках. Треба ж комусь допомагати матері глядіти молодших дітей. Та й дивачкою вона була. Якось сказала, що їй подобається католицька віра, бо не дозволяє священникам одружуватися.

Тут від дверей почувся тихий стук. Пан Тюберґ примудрився крадькома прошмигнути з кімнати, лише двері за ним грюкнули.

— П’ятнадцята — ​знову дівчинка, Марта. Небаченої краси дитина, але теж трохи дивакувата. Коли їй виповнилося сімнадцять, вийшла заміж за шістдесятидворічного пробста. Лиш би втекти з дому.

Тут зі своїх місць встали Анна з Юганом. Сказали, що принесуть свічки, бо вже темніє. Довго ж вони за тими свічками ходили!

— Шістнадцяту дитину звали Марією. Дівчина вродилася негарною і завжди казала, що ні священник, ні поміщик заміж її не візьмуть, але вона нізащо не залишиться удома. Тому й стала дружиною сільського наймита.

Мамзель Лувіса усю розповідь просиділа в кутку дивану — ​міцно спала, а Панна цього навіть не завважила.

— Сімнадцятій дівчині саме виповнилося вісімнадцять років, коли я попрощалася з сімейством пробста. Вона допомагала матері писати листи всім братам і сестрам, бо самій це не під силу.

Тієї миті хтось натиснув на клямку, ледь прочинив двері на шпарку й відразу зачинив знову.

— Вісімнадцятому заледве виповнилося п’ятнадцять, коли він повідомив, що поїде в Америку, бо не витримує з величезною родиною, про яку постійно треба дбати. Дев’ятнадцятому й двадцятому виповнилося чотирнадцять і тринадцять років, коли я бачила їх востаннє.

Ледь вона промовила ці слова, у кімнату ввійшли пані Лаґерльоф з шитвом й Анна з каганцем, а мамзель Лувіса вмить прокинулася.

— Дякую, дякую, люба панно Анно! — ​вигукнула пані Лаґерльоф. — ​Ми цього ніколи не забудемо. Дуже повчальна історія і для мене, і для дітей.

Вінок нареченої

Мамзель Лувіса часто вдягала й чепурила наречених. Але далеко не всіх на парафії, лише доньок найзаможніших землевласників. Двох чи трьох на рік, іноді жодної.

Раніше, коли в Морбацці жив священник, жінкам з парохового хутора, напевно, належало причепурювати наречених, насамперед тих, хто вінчався у церкві. До мамзель Лувіси це входило до обов’язків її матері й бабусі, а ще прабабусі й прапрабабусі. Звичай запровадили давно, вона лише продовжила родинну традицію.

Мамзель Лувісі перейшли в спадок усі весільні строї, зібрані за довгі роки в Морбацці. Їй належала велика старовинна шафа, де в одній з касеток зберігалися довгі разки намиста зі скляних перлів, коралів та бурштину. Вона мала чималу колекцію старовинних черепашачих гребінців, які аж на чверть ліктя виступали над зачіскою, а також твердих картонних обручів і валиків, розмальованих квітами й обтягнутих білим шовком — ​їх використовували в ті часи, коли під вінок вдягали спеціальну шапочку. Лувіса зберігала високу корону з зубцями, обтягнуту золоченим папером і зеленою та рожевою тафтою, вінки зі штучних троянд і довгі стрічки з зеленого шовку, гаптовані шовковими рожевими квітами. У тій же скрині лежала кучерява перука, шпильки для волосся, прикрашені скляними підвісками, довгі сережки з несправжніх перлів, різні брошки, браслети й латунні взуттєві пряжки, декоровані фальшивими рубінами, аметистами й сапфірами.

У часи, коли до шлюбу вбирали такі строї, одягання нареченої було дуже клопітною і відповідальною справою. Тоді наречена могла багато днів до весілля сидіти й обшивати яскравими стрічками рукави й поділ весільної сукні. Іноді доводилося наново оклеювати корону золотистим папером, чіпляти нові паперові квіти й до блиску начищати латунні елементи, щоб вони сяяли, наче золото.

І хоч вся ця розкіш була несправжньою, та все ж наречена-селянка в високій короні й широкому квітковому вінку на голові, з численними барвистими коралями на шиї, у шовковій шалі і в сукні, отороченій тендітними шовковими стрічками, з браслетами на зап’ястках і пряжками на черевичках мала неперевершений вигляд.

Усе це якнайліпше пасувало поставній, ясноокій і рум’яній сільській дівчині, тіло якої сформувалося у важкій роботі, а шкіра потемніла від сонця. У такому строї вона ступала гордовито, з відчуттям власної гідності, ніби вивищуючись над рештою. У день весілля дівчина видавалася нареченому королевою, ба богинею, найпрекраснішою трояндою у садку, виблискувала, мов позолочена шкатулка.

Але мамзель Лувіса вже не мала можливості скористатися старовинним убранням. Тепер усе обходилося тонкою миртовою короною чи миртовим віночком і пишним білим вельоном — ​ото й майже все. Іноді Лувіса оперізувала стан простої чорної вовняної сукні червоною шовковою стрічкою, а щоб оживити скромне вбрання, часто зичила нареченим свої прикраси: золоту брошку, золотий ланцюжок, золотий браслет або