Микола Іванович Костомаров - Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров

там, де вона слізьми поливала сад, зеленіють вишні і яблуні, і квіти там щовесни найгарніше цвітуть, дівчати в святкові дні плетуть з них вінки і прикрашають ікону Пречистої. Зухвалі вчинки

Коли був я ще зовсім молодий, пам’ятаю, жив у нашому селі селянин Антін. Мав він гарне господарство, біди не знав, а що був бездітний, то узяв дитя невідомо від яких батьків. Його охрестили Василем. Антін виховував його, як свого рідного. Коли хлопець виріс, то почав гонити худобу на випас, але був великим ледарем і збитошником. Завсіди скаржилися на нього: то корови пустить на засіяне поле, то облає когось гидкими словами, то каменем кине. Ідуть скаржитися Антону, але Антін любив його і не хотів нічого слухати, а потурав у всьому, а той ріс і робився все гіршим і задерикуватішим.

Зібралися одного разу на панщину. Було то після св. Петра, і Василя також послали на роботу. Він, як звичайно, з кожним зачіпався, ні про кого доброго слова не сказав. Був тоді день дуже спекотний. Ополудні війт наказав покласти коси і перекусити чим хто має. Усівшись на лужку в коло, говорили ми про те та про се. Раптом бачимо, як один селянин, що було відійшов чогось від нас, стоячи у гаю, махає рукою і кличе до себе:

— Швидше, швидше, ходіть сюди, покажу вам диво!

Ми побігли туди. Селянин показав рукою на недалекий бір:

— Гляньте, що робиться.

Ми побачили перед собою дивиса нечувані. Полісун іде бором, голова вища сосен, а перед ним вибігають на поле величезні череди білок, зайців та інших звірів; у небі застять сонце, відлітаючи геть, тетеруки, куріпки та інше птаство. Полісун вийшов з лісу, перетворився на карлика, і зразу ж з поля і лугів піднялися мотилі та інші комахи і‚ мов темна хмара‚ закрили усе навкруги.

Збитошний Василь схопив камінь на полі, підбіг туди, де стояв Полісун серед трав, і кинув у нього каменем, гукаючи:

— Згинь, пропади!

Полісун, закричавши страшним голосом, що аж листя посипалося з дерев, піднявся з трави, ніби величезний чорний птах і, голосно б’ючи крилами, сховався за лісом.

Нас охопив неспокій. Дивимося всі на Василя, дивуючись його відвазі. А він, від гордости за свій учинок, сміявся до сліз. Був між нами один досвідчений чоловік, який сказав:

— Чув я від старих людей, що така зухвалість приносить лихо. Вигорять тут ліси і пущі, буде мор на худобу, але і тобі, Василю, не мине це безкарно.

— Що мені до того, — відповів Василь. — Я радий, що в дідька гарно каменем поцілив, нехай не виганяє з наших лісів птахів і звірів.

Чутки про це розійшлися по всій околиці; такі хлопці, як Василь, хвалили його відвагу, і він усюди гонорився своїм учинком. Але досвідчені люди, які краще все це розуміли, зі зневагою слухали тії вихваляння. І Антін, тихий чоловік, засмутився, коли почув про те.

Інший випадок був ще страшніший; коли згадаю — аж волосся на голові стає дуба. Одного разу (також на панщині) згрібали ми сіно. День був ясний і спокійний; на сході з’явилася хмара, і далеко, мов із-під землі, обізвався грім. Тут бачимо: іде схожий на стовпа, вихор, піднімаючи вгору пісок і все, що йому попаде на дорозі. Крутячись виром, минає поле недалеко від нашої сіножаті. Зі здивуванням дивимося на це. Але Василь кидає граблі, біжить полем, зустрічає стовп вихору і, простягаючи йому руку, кричить:

— Як ся маєш, брате!

А з клубів пилу подає і йому хтось чорну, як вугіль, руку. Стовп, крутячись, пішов далі полем. Страх охопив усіх нас. Повернувся Василь, але ніхто йому слова не посмів сказати. Зрозуміли усе, що він запанібрата з духом проклятим.

З того часу ніхто з ним розмовляти не хотів; всі його боялися, і навіть ті почали від нього утікати, з ким раніше дружив.

Вся волость про це дізналася, дійшла чутка і до вух пана та економа. Вони не хотіли цьому давати віри, і коли якось пан в маєтку запитав самого Василя, чи правда те, що говорять, він, лаючи всіх, відповів:

— Тим дурням завше щось примариться, аби розносити брехню і плітки.

І пан його не зачіпав.

Антін, добрий чоловік, завжди Василю вселяв страх перед Богом, напучував, змушував ходити до церкви і молитися. Він же сміявся зі всього, усім погорджав та ішов замість служби Божої до шинку.

Нарешті вирішив оженитися. Антін вважав, що гарна дружина і зміна в житті виправлять його. Посилав сватів не тільки в свою, але і в чужу волость. Але всюди відмовляли, бо слава про Василеві пригоди і про його лихий характер розійшлася далеко.

Василь погорджав усіма і насміхався зі всього, кажучи, що він давно вже сам собі вибрав наречену, яка йому найбільш до вподоби. Не хотів спочатку про це нікому говорити, але тепер оголошує всім, що закоханий в Оринину дочку Галю, що признався їй і вже отримав від неї згоду.

Почувши це, Антін вельми засмутився і раїв йому відмовитися від цього наміру, бо про Орину ходять