Чарльз Діккенс - Девід Копперфілд

подібних боргових зобов'язань на вісімнадцять, двадцять чотири і тридцять місяців. Спочатку я пропонував був дванадцять, вісімнадцять і двадцять чотири місяці, але боюся, що такі строки не будуть достатніми доки... доки справи не обернуться на краще. Може статися, — вів далі Мікоубер, озираючи кімнату, ніби вона була кількома сотнями акрів добре обробленої землі, — може статися, що до першого строку сплати ми не встигнемо зібрати врожаю, або що навіть весь перший засів буде невдалим. Робоча сила, мабуть, буває іноді дорогою в тій частині наших колоніальних володінь, де нам судилося боротися з незайманою цілиною.

— Влаштовуйте це, як вам потрібно, — сказала бабуся.

— Мем! — відповів він. — Ми з місіс Мікоубер глибоко відчуваємо, з якою безмежною добротою ставляться до нас наші друзі і благодійники. Щодо мене, єдине моє бажання — бути справді діловою і цілком точною людиною. Розкриваючи тепер, як воно є насправді, цілком нову сторінку мого життя, відступаючи, як ми тепер відступаємо, щоб зробити стрибок неймовірного розмаху, я вважаю, що заради усвідомлення власної гідності мені надзвичайно важливо, а заради прикладу синові моєму — необхідно, щоб ця угода була вчинена, як між людиною і людиною.

Не знаю, чи надавав містер Мікоубер якогось змісту цьому реченню, і взагалі маю сумніви, щоб воно могло мати якийсь певний зміст, але йому, очевидно, було дуже приємно вимовити це, і він, самовдоволено кахикнувши, повторив: «Як між людиною і людиною».

— Я пропоную вексель, — вів далі містер Мікоубер, — бо цю дуже зручну для торговельного світу річ — появою якої, я гадаю, ми зобов’язані євреям, що вміють до чорта добре давати собі з нею раду — можна передавати до третіх рук. Але, якщо вам завгодно буде зажадати боргового листа чи іншого зобов'язання, то я щасливий буду дати вам всякі інші забезпечення. Як між людиною і людиною!

Бабуся моя зазначила, що коли обидві сторони згодні на все, то, безперечно, неважко буде розв'язати це питання. Містер Мікоубер був такої самої думки.

— Щодо наших господарських приготувань, мем, — вів далі містер Мікоубер, сповнений деякої пихи, — до зустрічі з долею, яка судилася нам тепер, то я попрошу дозволу сказати про них кілька слів. Моя старша донька щоранку о п'ятій годині ходить до одного сусіднього закладу, щоб засвоїти процес — якщо це можна назвати процесом — доїння корів. Моїм молодшим дітям наказано спостерігати, з усією можливою в теперішніх обставинах точністю, звички свиней і свійської птиці, яка утримується в найбідніших кварталах цього міста; від справи цієї, між нами кажучи, вони вже трохи постраждали, бувши кілька разів перекинуті в болото цими нерозумними тваринами. Я сам на минулому тижні присвятив трохи уваги вправам у випіканні хліба, а син мій, Вілкінс, ходив гуляти з паличкою, і, готуючись до скотарства, вправлявся в умінні пасти худобу, щойно траплялася нагода випросити на це дозволу в чабанів-наймитів, що, з жалем мушу сказати, ставалося нечасто, бо цей грубий народ здебільшого лайками спонукав його піти геть.

— Все це дуже добре, — мовила моя бабуся, — і я не маю сумніву, що місіс Мікоубер також розгорнула велику діяльність?

— Ласкава леді, — відповіла місіс Мікоубер, набираючи ділового вигляду, — я сміливо визнаю, що мало готувалася до тих речей, які безпосередньо пов'язані з рільництвом або скотарством, хоч і дуже добре усвідомлюю, що й те, й інше неодмінно захопить всю мою увагу, щойно ми пристанемо до чужого берега. Весь час, який мені залишався від домашніх обов'язків, я присвятила досить докладному листуванню з членами моєї сім'ї, бо визнаю, мій любий містере Копперфілде (до кого б не зверталася місіс Мікоубер, вона щоразу закінчувала зверненням до мене, мабуть, за старою звичкою), мені здається, настав час, коли слід забути минуле, коли мої родичі повинні простягти містерові Мікоуберу руку, а містер Мікоубер, в свою чергу, повинен простягти руку моїм родичам; словом, коли лев повинен лягти біля ягняти, то і моя сім'я повинна примиритися з містером Мікоубером.

Я сказав, що й мені так здається.

— У такому принаймні світлі я розглядаю цю справу, мій любий містере Копперфілд, — вела далі місіс Мікоубер. — Коли я жила ще вдома, у тата і мами, і коли обговорювали якусь обставину в нашому обмеженому колі, тато зав­жди запитував: «У якому світлі Емма розглядає це питання?» Я знаю, що тато занадто високо цінив мене, а все ж таки про таку обставину, як крижана холодність, що зав­жди існувала між моїми родичами і містером Мікоубером, я конче повинна була скласти собі власну думку, хоч би вона й здавалася помилковою.

— Без сумніву. Безперечно, ви повинні мати свою думку, — сказала моя бабуся.

— Саме так! — підтвердила місіс Мікоубер. — Я можу помилятись у моїх висновках, дуже ймовірно, що я помиляюсь, але моє особисте враження таке, що провалля між моїми родичами і містером Мікоубером виникло, мабуть, від побоювань моїх родичів, що містер Мікоубер може прагнути якоїсь фінансової допомоги. Я не можу звільнитися від думки, — вела далі місіс Мікоубер з дуже проникливим виглядом, — що є члени моєї сім'ї, які побоювалися, що містер Мікоубер проситиме їхніх імен... не на хрещення наших дітей, а для підписів під векселями.

Глибокодумний погляд, з яким місіс Мікоубер оголосила про це відкриття, ніби ніхто досі не міг ніколи про це й подумати, очевидно, трохи здивував мою бабусю. Вона коротко відповіла:

— Ну, мем, взагалі кажучи, я не дивувалася б, коли б воно так і було.

— Містер Мікоубер готується тепер скинути фінансові кайдани, які так довго сковували його, — сказала місіс Мікоубер. — Він збирається почати нове життя в країні, де є достатній простір для його талантів, і це, на мою думку, надзвичайно важливо; таланти містера Мікоубера вимагають широкого простору. І мені здається, що моїм родичам слід відзначити цю нагоду, приїхавши до нас на прощання. Я хотіла б, щоб мої родичі з приводу цього побачення влаштували бенкет своїм коштом; і щоб на цьому бенкеті хтось із найповажніших моїх родичів запропонував тост за здоров'я і процвітання містера Мікоубера; тут містер Мікоубер мав би нагоду викласти свої погляди.

— Мила моя, — трохи запально сказав містер Мікоубер. — Краще мені виразно сказати, нарешті, що якби я мав змогу викласти мої погляди перед тими зборами, то, мабуть, ці погляди здалися б їм трохи образливими, бо я гадаю, що твоя сім'я загалом є зібранням безсовісних снобів, а кожен з них окремо — невіглас і грубіян.

— Ні, Мікоубере, — сказала місіс Мікоубер, похитуючи головою. — Ти ніколи не розумів їх, а вони ніколи не розуміли тебе.

Мікоубер кашлянув.

— Вони ніколи не розуміли тебе, Мікоубере, — повторила його дружина. — Вони, можливо, не здатні зрозуміти тебе. Коли так, то це нещастя для них самих. Я можу тільки пошкодувати про їхнє нещастя.

— Я надзвичайно шкодую, моя люба Еммо, — сказав містер Мікоубер з каяттям, — що допустився висловів, які хоч здалека могли б скидатися на міцні. Я хотів тільки сказати, що можу поїхати звідси, не чекаючи на прибуття твоїх родичів, які... ну, коротко кажучи, побажали б мені щасливої дороги, холодно знизавши плечима. І взагалі, я волів би залишити Англію з властивою мені самому швидкою