Джоан Роулінг - Бентежна кров, Джоан Роулінг

— Це ти, Баррі, дорогенький?

— Ага,— зронив Страйк.

— Він уже в дорозі,— сказала вона.— Вибач, було небагато. Але зроби мені ласку, Баррі, не надто його затримуй, бо нам тут треба перестелити чотири ліжка, а ще він повинен привезти мені молока.

— Ясно,— мовив Страйк і, не бажаючи зайвим складом виказати, що він не Баррі, відключився.

— Він там? — запитала Робін нетерпляче, опускаючись на стілець навпроти Страйка. Вона помила в туалеті руки, і вони досі були вологі, бо вона страшенно квапилася знову приєднатися до Страйка.

— Ні,— відповів Страйк, струшуючи попіл у маленьке рожеве металеве відерце, яке стояло на столі замість попільнички.— Він щось доставляє хлопцю тут неподалік і скоро повернеться, тільки ще молока купить.

— О,— тихо зронила Робін, озираючись через плече на тент королівського синього кольору, де кучерявими білими літерами писалася назва «Аллардис».

Бармен виніс два металеві чайнички й порцелянові чашки, і детективи почали мовчки пити чай: Страйк не відривав пильного ока від «Аллардису», а Робін — від Гранд-Параду. Море від очей затуляла широка різнокольорова вивіска на вході до Скегнесського пірсу, де, серед інших принад, рекламувався заклад з оптимістичною назвою «Голлівуд. Бар і їдальня». Гранд-Парадом туди-сюди їздили старші люди на інвалідних електроскутерах. Гуляли родини з морозивом у руках. Тротуарами чалапали за господарями мальтійські болонки з чубатими хвостами, товстенькі мопси й засапані чихуахуа.

— Корморане,— зненацька пробурмотіла Робін.

З-за рогу на Скарбро-авеню щойно завернув чоловік з великою торбою. Над вухами його сиве волосся було коротко підстрижене, проте кілька довгих пасом він зачесав на широку лисину над пітним чолом. Похилі плечі й зацькований вираз обличчя виказували в ньому людину, яку життя навчило мовчазного послуху. На пивному животі напиналася та сама бірюзова футболка, що й на фото з караоке. Датвейт перейшов дорогу, піднявся на три сходинки, які вели до дверей «Аллардису», і зник з очей — тільки сонце зблиснуло на шибці.

— Ти вже розплатилася? — запитав Страйк, допиваючи чай і відставляючи порожню чашку на тарілочку.

— Так.

— Тоді ходімо,— мовив Страйк, опускаючи цигарку в металеве відерце й підводячись на ноги,— поки він не пішов нагору перестилати ліжка.

Вони перейшли дорогу з максимальною швидкістю, на яку був здатен Страйк, і ступили на сходи, пофарбовані в блакитний колір. Під вікнами першого поверху висіли кошики з фіолетовими петуніями, а шибку на дверях прикрашав цілий розсип наліпок, одна з яких повідомляла, що це тризірковий готель, а інша просила гостей витирати ноги.

Про їхній прихід оголосило теленькання дзвоника. Порожній коридор був вузенький, сходи застелені темною синьо-зеленою шотландкою. Страйк і Робін лишилися чекати біля столу, заваленого буклетами про місцеві туристичні принади, вдихаючи суміш смажених страв і освіжувача повітря з різким трояндовим ароматом.

— ...а Пола купила нові лампи у солярій,— почувся голос із шотландським акцентом, і з-за дверей по праву руч з’явилася жінка з короткою стрижкою; волосся в неї було пофарбоване в канарково-жовтий колір. Між бровами пролягла глибока вертикальна зморшка. Футболку й синю спідницю прикривав фартух з малюнком волохатої шотландської корівки, а з-під подолу стирчали голі ноги в сандаліях.

— Вибачте, місць немає,— сказала жінка.

— Ви — Донна? — запитав Страйк.— Ми сподівалися перекинутися слівцем зі Стівом.

— Про що?

— Ми — приватні детективи,— пояснив Страйк, дістаючи гаманець, щоб вручити їй свою візитівку,— і ми розслідуємо...

На сходовий майданчик у них над головою вийшла страшенно огрядна літня жінка. Вона була в непристойно рожевих леґінсах і футболці з написом «Що більше я пізнаю людей, то більше люблю свого собаку». Гучно відсапуючись, вона почала боком спускатися, обіруч тримаючись за поруччя.

— ...зникнення людини,— тихо закінчив Страйк, передаючи Донні свою візитівку.

Цієї миті позаду дружини виник Стів Датвейт зі стосом рушників у руках. Зблизька його очі виявилися почервонілими й набряклими. Риси його обличчя огрубіли від віку, а може, й від пиятики. Те, з яким виглядом його дружина тримала в руці візитівку, а ще присутність двох незнайомців змусили його завмерти, й у погляді темних очей, якими він дивився з-понад рушників, майнув переляк.

— Корморан Страйк? — пробурмотіла Донна, читаючи з візитівки.— А це хіба не ви...

Літня жінка, яка подолала заледве половину сходів, уже почала хрипіти.

— Ходіть сюди,— буркнула Донна, жестом запрошуючи Страйка й Робін до кімнати, з якої щойно вийшла.— І ти,— гаркнула вона до чоловіка.

Вони зайшли в невелику загальну вітальню: телевізор на стіні, майже порожня книжкова шафа і жалюгідний хлорофітум, який ріс у високому горщику на підставці. Через арку був прохід до їдальні з п’ятьма тісно поставленими столиками, що їх саме витирала роздратована жінка в окулярах, яка значно прискорила роботу, помітивши, що Донна повернулася. Робін припустила, що вони — мати й донька. Хоча молодша жінка мала темне волосся, життя прорізало на її чолі таку саму незадоволену зморшку.

— Облиш, Кірсті,— різко мовила Донна.— Віднеси рушники нагору, гаразд? І зачини двері.

Кірсті мовчки звільнила Датвейта від стосу рушників і вийшла з кімнати, ляскаючи в’єтнамками по голих п’ятках. Двері з клацанням зачинилися.

— Сідайте,— звеліла Донна, тож Страйк і Робін присіли на невеличку канапу.

Датвейт залишився стояти спиною до телевізора, схрестивши руки. Він легенько хмурився, його очі перебігали зі Страйка і Робін на дружину й назад. Сонячне світло, яке пробивалося крізь тюль, не прикрашало його волоссячко, що нагадувало жмутки, видерті зі сталевої мочалки.

— Це він зловив Шеклвелльського Різника,— мовила Донна до чоловіка, вказавши підборіддям на Страйка.— Чого він узявся за тебе? — голос її підвищився і став пронизливим.— Знову ти тягався не з тою жінкою? Знову?

— Що? — вигукнув Датвейт, та було очевидно, що це провальна тактика, і він це добре розумів. На його правому передпліччі було татуювання пісочного годинника, обмотаного стрічкою