Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

– Що там, – трохи схвильовано поцікавився в одного з хлопців Мусат. Макс їх чудово чув.

– Та дурниця... Михей поруч пройшов, злякалися...

– Що там таке? – поцікавився і Макс

– Усе гаразд, пане, нові коні рознервувалися, але хлопці їх уже заспокоїли. Вони добре вміють, – поспішив відповісти староста, але чомусь дивився трохи вбік і Макс явно відчував, що він прибріхує. Точніше, не договорює. Зовсім небагато. “Ну бог із ним, напевно, хтось із хлопців щось накосячив, от і не хоче його видавати. Якийсь Михей. Якби щось було серйозне, то закляття, що їх у покорі тримає, не дало б йому брехати, я так розумію”...

За десять хвилин Макс зібрався їхати додому. Не захотів заважати людям веселитися. Кому на святі потрібен великий бос, якого ще й усі бояться? Подарунки роздано, народ гуляє, молоді щасливі. Усе вийшло просто чудово. Але, чомусь сумно.

– Оррі, ти зі мною? – сідаючи в машину, гукнув він дівчину.

– Так, пане, – цього разу вона відгукнулася одразу, попрощалася з Реєю і Тархом і майже бігом побігла до машини, старанно притримуючи спідницю срібної сукні.

Поки їхали, Макс мовчав. Намагався зрозуміти, що цього разу заважає йому бути щасливим. Жаба давить? У людей щастя, а він якийсь зайвий? Цураються його люди – пан, та ще й із бридким минулим... Самотність... ось воно що... он, дівчина їде з ним... так і то – не до нього ж... щось треба їй...

– Скажи-но мені, красуне... чому ти не залишилася? Рея, подруги твої... усім весело... чому не гуляєш із ними? Ти ж так старалася все це влаштувати? Невже не задоволена?

– Задоволена, пане... дуже. Нехай вони гуляють... з вашого дозволу, я хотіла почитати ще. Ви дали мені стільки нового... треба вчити.

– Ти серйозно? Одна з найкращих красунь, яких я бачив, вбрана як богиня, романтичний флер усієї обстановки – весілля наставниці... танці, молоді хлопці й дівчата... і ти вирішила, що просидіти цей вечір за ноутом поруч зі злобним монстром це найкраще рішення??? Приїхала б завтра... або навіть через день...

– Пане... свій шматочок обожнювання я отримала, – дівчина трохи лукаво глянула на нього, – а решта мені не дуже цікава. Набагато цікавіше те, що ви мені дали.

– Ну що ж... як хочеш. Тільки повір – рано тобі в монашки, треба й радості життя ще набратися трохи.

Вони замовкли.

– Вибачте, пане... можна мені запитати? – Макс підтверджувально кивнув. – Я не зрозуміла, чому ви не захотіли, щоб Рея так само, як і ми, на коні виїхала...? Це було б дуже красиво, вона дуже добре вміє триматися в сідлі. А сукня в неї... дуже гарна для неї...

– З двох причин. Перша – не вийшов би такий ефект, як я хотів. Ми зробили все що могли, щоб вас трьох не впізнали, ти он яка несхожа... та й Алер із Ті теж змінилися серйозно. А якби з вами була б ще й Рея, то вас би розкусили – її то перефарбовувати не можна було. Ну і друге – якщо їй їхати з вами, то й коштовності треба одягати одразу. А це не можна.

– Чому не можна? Ви ж, пане, все одно їй їх подарували?

– Справді не розумієш? Ну от уяви... під’їжджає вона, вся така в сріблі й камінні... а бідний Тарх, який ніколи такого навіть у руках не тримав, стоїть поруч із простеньким срібним браслетом у руках... Зрозуміло, що для неї він, цей його браслетик, найцінніший з усього... але ж Тархові як воно? Хто помітить той його браслетик крізь блиск каменів? Але, зараз усі її коштовності – це подарунок від пана чи названого батька, називай як хочеш... уже після весілля. Тобто ніби бере він її таку, як є. Отримав він її тільки в сукні, без нічого. Адже подарунків могло й не бути зовсім. А прийди вона з усім цим одразу виглядало б, що багата пані бере до себе злиденного мужичка... Для чоловіка це важко. Навіщо псувати Тарху настрій? Я хотів, щоб вони не бідували ні в чому. Якщо притисне – продадуть ці цяцьки. Зрештою, і так вийшло непогано. Згадай хоча б їхні відкриті роти, коли ви приїхали... А те спільне жіноче зітхання, коли ви вуалі зняли... – Макс подивився на Оррі, і вони разом розсміялися.

Тарх і Рея стояли обійнявшись, дивлячись услід зникаючим в темряві червоним вогникам машини. Поруч тривали веселощі. З набору деяких речей було організовано призовий фонд і народ весело змагався в силі, спритності, уміннях.

– Щось із ним відбувається... я відчуваю, – Рея потерлася щокою об долоню чоловіка, притискаючи її до обличчя. – Йому боляче.

– Я теж так думаю... – прогудів коваль, – це справді не він... це зовсім не той Максимус, якого ми знали. Занадто багато в ньому не так. Він жорсткий, але не тиран, вимогливий, але не самодур. Знає і розуміє про що говорить. А якщо сумнівається – то не гребує запитати. Ти пам'ятаєш, щоб Максимус щось у когось запитував? І, напевно, я знаю навіщо він так з усіма нами... минулого разу. Він змусив нас жити, змусив подумати, що ми є одне для одного, перевірити наші почуття, випробувавши їх смертю, золотом і болем... Це було боляче. Дуже боляче... я кілька разів думав, що зараз втрачу тебе назавжди, – Тарх лагідно подивився на кохану, – але після такого, сказати “Так” перед богами, зовсім не важко, бо собі я вже все сказав – я кохаю тебе понад життя і мені байдуже, пані ти чи проста...

– Може бути так... – Рея довірливо пригорнулася до нього... – і я кохаю тебе... від першого дня, коли ти підняв мене з землі та вкрив плащем... тоді, коли мене привезла до вас солдатня Максимуса... – вона зазирнула йому в очі й трохи змінила тему – і знаєш... я чомусь уже зовсім не боюся за Оррі...