Павло Архипович Загребельний - Тисячолітній Миколай

орати землю? Люди роблять це вже тисячі років, і вже ними заволоділа така сама нетерплячка, як і міськими жителями: негайна користь і якомога більша. А ми з професором Черкасом — люди уповільненого мислення і дії теж уповільненої: все обережно, не орати, не шматувати землю, а ледь доторкуватися до неї, гладити. Хтось гладив ниви, так ніжно гладив. Чорнозем підвівся і дивиться в очі. Земля — це як душа людська. З тим і з тим треба поводитися обережно, делікатно, дбайливо. Не можна шкрябати, розпанахувати, руйнувати, нищити — це гріх непростимий.

Колись мені здавалося, що влітку ніхто не може вмирати. Тому особливо страшною видалася смерть Марійки Гармаш, з якою ми вчилися в четвертому класі. Марійка вбилася на гойдалці. З Грицем Бульшим вони занадто розгойдалися, вербові вервечки не витримали, порвалися, і Марійка з Грицем низверглися на тверду, як залізний тік, землю. Вже й не згадаю тепер — липень чи серпень то був, але самий розпал літа, коли все в золоті, в квітах, у пташиному щебеті, а тут смерть двох ніжних, прекрасних створінь. Дві маленькі труни стояли поряд на довгому столі посеред Гармашевої хати, Марійка й Гриць лежали в трунах, мов живі, обоє вродливі, білолиці, чорняві, і обидві труни, стіл, вся хата по самі вікна завалені були чорнобривцями, все горіло їхнім жовтуватим світлом, все пропахчене було їхнім духом, і я, здригаючись від стримуваних ридань над Марійчиною труною, так чомусь запам’ятав той запах чорнобривців, що й через багато років, уже на війні, витав він щоразу над кожним з моїх убитих товаришів, хоч смерть там не вибирала пір року і була сліпо-безжальна і посеред лютої зими, і в розпалі золотого літа, в похмурі осені й у ніжні весни.

Літо на агростанції для мене видавалося порою найрозкішнїшою. Може, тому, що саме влітку я знайшов і привіз сюди Оксану, і тоді назавжди запам’ятався мені золотистий безмежний простір, пронизаний пшеничним духом свіжої стерні, темні безмежжя нічних небес і ласкаві зорі, що сяяли мені, мов довгі Оксанині очі.

Літо завжди мовби наснажувало енергією і професора Черкаса. Вже не було довгих сидінь у книжкових печерах, в лабораторному будиночку порядкували молоденькі аспірантки, а непогамовний голос Олексія Григоровича гримів і розкочувався в степу, на далеких ділянках, серед просторів, так ніби професор промовляв уже й не до нас всіх, не до студентів-практикантів, не до птаства і звірів, а до самого господа бога. Я супроводжував тоді Олексія Григоровича щодня, від досвітку до самого смерку, схоплював кожне його слово, гаразд відаючи, що доля подарувала мені неповторну нагоду бути п’ять, десять і не знати скільки ще років біля цього мудрого чоловіка, якого не зможуть замінити ніякі університети, ніякі академії, ніякі уряди і цілі релігії. Бо його релігією була земля, а вище за неї не може бути нічого, навіть космос з усіма його безмежними світами.

Як же я не звернув уваги на слова Олексія Григоровича, які він проронив після тої нашої «цілинної епопеї» з Паталашкою: «Цією своєю цілиною Хрущов переорав мені душу!»? Ну, так, ми тоді відсвяткували свою маленьку перемогу, ніяких переможних рапортів про підняття своєї цілини агростанція не посилала, але ж ми лишалися єдині в безмежному океані виконань-перевиконань, в царстві підскакувачів і переплигнигопченків, в світі безхребетних істот, де внаслідок незбагненних радянських еволюційних процесів на всіх просторах України, здавалось би, навіки втрачені в людському організмі хрящі знов відродилися і замінили негнучкі козацькі хребти. Згинання і перегинання, звисання і перевисання, виконання і перевиконання, скакання «гопки» поперед усіх — цим жила тоді вся чиновна Україна, як жила й до того, як житиме ще довгі роки й опісля. Хоч що б там було на світі,— Україна, знай, випереджатиме всіх, Україна битиме гопака.

У восьмому томі БСЭ значиться: «Гопак — украинский народний танец. Название происходит, вероятно, от названия „гоп“, произносимого в момент исполнения танца. Музыкальный размер 2/4. Некогда мужской танец, гопак в настоящее время исполняется мужчинами и женщинами совместно. В танце мужчин характерны высокие прыжки, разнообразные присядки». В Дозволеній Українській Радянській енциклопедії під редакцією Бажана згодом прочитаємо про гопак: «Назва походить від дієслова гопати (плигати, скакати). Темп швидкий, муз. розмір 2/4. Жінки виконують танцювальні рухи — дрібушки, вихилясики, кружіння, чоловіки — стрибки, присядки, дрібушки».

Завжди корисно зупинитися, щоб подумати. Але темп гопака не дає такої можливості нікому, він охоплює всіх, примусово затягає в свій рух, в своє кружляння, дрібушки й скоки-підскоки, він завжди крутиться на тому самому місці, мов дзиґа, але нікого не випускає з своєї орбіти, і хай там світ розвивається, чогось прагне, кудись іде, божеволіє й конає, а нам своє робить, ми танцюємо гопака, ми знай танцюємо гопака! І, може, найстрашнішим був цей гопакізм того літа, коли Україна, мовби заповзявшись перестрибнути навіть Казахстан з його безмежними цілинними просторами, рапортувала про підняття своєї цілини, розорювала луги, толоки, береги річок, озер, ставків, схили ярів, лісові галявини, пасовиська і навіть незайманий, збережений колись мудрими німцями Фальц-Фейнами Асканійський степ.

Отоді професор Черкас і промовив: «Своєю цілиною Хрущов переорав мені душу». Як же я не зрозумів, що та борозна проляже не тільки через душу цього мудрого старого вченого, а й через долю всього нашого народу?

І знов найшло на мене якесь запаморочення, коли теплого серпневого ранку професор, який мав звичку непомітно зникати в степу (шукай його хто хоче і де хоче!), прийшов до мене і попросив: «Проведіть мене, Миколо, до скіфських тернів».

Скіфські терни довгим темним валом підпирали степові горби, якими кінчалися землі агростанції. Повесні туди зліталося безліч дрібного птаства, в жнива вітри несли до тернів солому й полову від комбайнів, і тоді сизо-зелені кущі визолочувалися вузенькими стьожечками і цяточками, понастромлюваними на кожну колючку, зимові хуртовини набивали в терни стільки снігу, що над заметами розпачливо стирчало тільки якесь цурпалля, зате ці, може, й тисячолітні суворі чагарі відмолоджувалися щовесни від талих вод і від дощових струмків, що стікали з горбів, найлютіші спеки не лякали цю чіпку, як український селянин, рослину, і завжди на ній рясно родили терпкі ягоди, фантастично сизі, мовби задимлені вогнищами наших далеких предків. Ми з професором рідко добиралися до тернів, бо далеко, та не дуже й затишно біля тих суворих чагарів, але в розмовах Олексій Григорович, коли заходила мова про його життя, іноді прохоплювався не властивим йому вигуком: «Я — мов оті наші скіфські терни!» Літній одяг професорів був незмінний, здається, ще з дореволюційних