Жорж Санд - Консуело

ретельності. Консуело всіма силами допомагала йому, і це одночасно й захоплювало його й доводило до відчаю. Всупереч своєму бажанню, бідолашна дівчина була в захваті від Ґассе, і душа її відчувала більше піднесення від ніжних і пристрасних мелодій Sassone, ніж од величних і часом трохи холодних і сухих творів свого вчителя. Вона звикла, вивчаючи з ним інших композиторів, вільно віддаватися своєму захвату, і цього разу була змушена стримуватися, бачачи, яким смутним буває його обличчя і пригніченим дух після цих занять.

Коли Консуело вийшла на сцену репетирувати з Кафаріелло та Кориллою, вона була така схвильована, хоча й знала прекрасно свою партію, що їй коштувало великих зусиль приступити до сцени Ісмєни[262] з Беренікою, що починалася словами:

No, tutto, о Berenice,

Tu non apri il tuo cor…[263]

Корилла відповіла такою фразою:

…Е ti par росо,

Quel che sai de'miei casi?[264]

На цьому місці Кориллу перервав голосний регіт Кафаріелло, і вона, повернувшись до нього з блискаючими від гніву очима, запитала:

— Що ви знаходите тут смішного?

— Ти так чудово це сказала, моя товста Береніко! — відповів, іще голосніше сміючись, Кафаріелло. — Важко було висловитися щиріше.

— Ці слова так забавляють вас? — запитав Гольцбауер, який був не проти передати Метастазіо, як сопраніст потішається над його віршами.

— Слова-то прекрасні, — сухо відповів Кафаріелло, який добре знав, з ким має справу, — але тут їх було сказано так до речі, що я не міг стриматися від сміху.

І він, надриваючись від реготу, повторив, звертаючись до Порпори:

…E ti par росо,

Quel che sai de tanti casi?[265]

Корилла розуміла, яка кревна образа міститься в натяках на її поводження; тремтячи з люті, ненависті й страху, вона ледве не кинулася на Консуело й готова була її скалічити, але в юної співачки був такий лагідний і спокійний вигляд, що вона не посміла цього зробити. До того ж слабке світло, що проникало на сцену, впало на обличчя її суперниці, й Корилла зупинилася, вражена якимись неясними спогадами й охоплена незрозумілим жахом. У Венеції вона ніколи не бачила Консуело ні поблизу, ні при денному світлі. Під час пологових мук вона ледве могла роздивитися риси циганчати Бертоні, яке метушилося навколо неї, та так і не зрозуміла, чому воно настільки зворушливо піклується про неї. Тепер вона намагалася пригадати все, що сталось, але їй це не вдавалось, і протягом усієї репетиції вона не могла позбутися неспокою та ніяковості. Досконалість, із якою Консуело провела свою партію, чимало сприяла кепському настрою Корилли, а присутність Порпори, її колишнього вчителя, що слухав її, як суворий суддя, мовчки й майже презирливо, перетворила для неї репетицію на справжнє катування. Пан Гольцбауер був не менш уражений, коли маестро заявив, що всі темпи неправильні, а вірити йому мимохіть доводилося, позаяк він був присутній на репетиціях, які проводив сам Ґассе під час першої постановки його опери в Дрездені. Поради маестро були настільки цінними, що Гольцбауеру довелось упокоритися й приховати досаду. Порпора провів таким чином усю репетицію, давав вказівки кожному і зробив зауваження навіть самому Кафаріелло, а той, бажаючи підняти авторитет Порпори перед іншими, прикинувся, начебто з повагою слухає його. Кафаріелло прагнув принизити в той день зухвалу суперницю пані Тезі й готовий був на все, навіть на те, щоб удати покірного та скромного учня. Адже і в акторів, так само як у дипломатів, на сцені, так само як і в кабінеті монархів, найкращими й найбільш негарними вчинками рухають приховані, безмежно дріб'язкові й пусті причини.

Повернувшись після репетиції додому, Консуело застала Йосифа в радісному настрої, якого він, одначе, намагався не показувати. Коли їм удалося поговорити наодинці, вона довідалася, що старий канонік переїхав до Відня, і першою його думкою було викликати свого милого Беппо та пригостити його прекрасним сніданком, під час якого він не переставав із ніжністю розпитувати про дорогого його серцю Бертоні. Вони вже змовились, яким чином зав'язати знайомство з Порпорою, щоб мати можливість бачитися по-сімейному, чесно й відкрито. Наступного ж дня канонік відрекомендувався Порпорі як покровитель Йосифа Гайдна і затятий шанувальник самого маестро, що з'явився подякувати за уроки, які маестро зволив давати його юному другові. Консуело зробила вигляд, начебто зустрічає його вперше, а ввечері маестро з обома учнями вже по-дружньому обідав у його превелебності. Незважаючи на весь стоїцизм Порпори, — а в ті часи навіть найвидатніші музиканти не могли ним похвастатися, — він не міг не перейнятися симпатією до доброго каноніка, який пригощав таким прекрасним обідом і так високо цінував твори маестро. Після обіду зайнялися музикою. Потім вони стали бачитися майже щодня.

Це заспокійливо діяло на Консуело, яка починала вже хвилюватись із приводу тривалого мовчання Альберта. Канонік був людиною вдачі веселої, непорочним і в той же час вільнодумним, чудовим у багатьох відношеннях, справедливим і притому освіченим у різних галузях. Словом, це був прекрасний друг і надзвичайно милий співрозмовник. Його товариство пожвавлювало й підбадьорювало маестро, настрій останнього помітно поліпшився, а внаслідок цього й домашнє життя Консуело полегшало.

Одного разу, коли не було репетицій (за два дні до вистави «Антігона»), Порпора вирушив за місто з одним зі своїх колег, а канонік запропонував Йосифу й Консуело нагрянути всім разом до абатства, щоб застукати зненацька залишених там слуг і, звалившись до них як сніг на голову, самим переконатися, чи добре доглядає садівниця Анджелу і чи не обходиться садівник недбало з волкамерією. Молоді люди охоче погодилися. Екіпаж каноніка навантажили пиріжками й пляшками, бо не можна ж проїхати чотири милі, не нагулявши апетиту. Під'їжджаючи до садиби, зробили невеликий гак і, зупинивши екіпаж на деякій відстані від брами, пішли пішки, адже хотіли з'явитися зовсім несподівано.

Волкамерія почувалася прекрасно: вона перебувала в теплі, і коріння її освіжала волога. З настанням холодів вона перестала цвісти, але її красиве листя, нітрохи не зів'яле, м'яко спадало на оголений стовбур. Оранжерея утримувалася в цілковитому порядку, блакитні хризантеми, не боячись зими, здавалося, сміялися за скляними перегородками. І Анджела, пригорнувшись до грудей годувальниці, починала вже сміятися, коли з нею загравали. Канонік дуже розумно заборонив зловживати цим, тому що насильницький сміх розвиває в таких крихіток зовсім непотрібну нервозність.

Сиділи вони, невимушено балакаючи, у гарненькому будиночку садівника. Канонік, загорнувшись у хутряну душогрійку, грів ноги біля вогнища, де палало сухе коріння й соснові шишки. Йосиф грався із чарівними дітьми красивої садівниці, а