Джордж Мартін - Битва королів

прошити своїм великим громіздкими мечем. Корабель пришвидшив хід. Давос покаліченою рукою стиснув шкіряну торбинку з обрубками своїх пальців.

З гуркотом, тріском і репанням «Меч-риба» навпіл розтяла півзотлілий блокшив. Той луснув, як перестиглий плід, але жоден плід не може луснути з таким пронизливим хрустом. Зсередини блокшива в Давоса на очах хлюпнула зелень з тисячі розтрощених глечиків, як отрута з нутра присмертного звіра,— блискуча, сяйлива, вона розливалася поверхнею ріки...

— Задній хід! — гаркнув Давос.— Геть! Геть від нього! Назад, назад!

Обрізавши абордажні канати, «Чорна чайка» звільнилася від «Білого оленя», і Давос відчув, як під ногами гойднулася палуба. Весла ковзнули у воду.

А тоді зачулося різке коротке «ух!», так наче хтось дунув йому у вухо. За мить гримнуло. Палуба зникла з-під ніг, вода вдарила в обличчя, забивши ніс і рот. Задихаючись, Давос тонув. Не певен, де верх, а де низ, він сліпо й панічно боровся з рікою — і зненацька випірнув на поверхню. Виплюнувши воду, ковтнув повітря й, ухопившись за найближчий уламок, міцно вчепився.

І «Меч-риба», і блокшив уже пішли на дно, нижче за течією плавали почорнілі тіла, а живі, задихаючись, чіплялися за курні уламки дерева. Над рікою танцював розвихрений демон — зелене полум’я п’ятдесят футів заввишки. В дюжині рук цей демон мав по нагайці, і хай чого вони торкалися, все охоплювало полум’я. Горіла «Чорна чайка», горіли обабіч неї «Білий олень» і «Відданий вояк». «Благочестя», «Кицька», «Сміливиця», «Скіпетр», «Красний крук», «Гаргара», «Вірна», «Фурія» — загорілися всі, а ще «Королівський перевізник» і «Богомилість»: демон пожирав власне військо. Блискуча «Гордість Дрейфмарку» лорда Веларіона силкувалася розвернутися, але демон ліниво торкнувся пальцем її срібних весел — і всі вони спалахнули, як свічки. На мить здалося, що вона розтинає ріку двома рядами довгих смолоскипів.

На той час Давоса вже стиснула зубами течія, кидаючи і викручуючи. Він борсався, уникаючи плавучих острівців дикополум’я. «Мої сини»,— подумав Давос, але в цьому ревищі й хаосі годі було їх шукати. Позаду вибухнув ще один блокшив, повний дикополум’я. Здавалося, закипіло саме Чорноводдя, й у повітря полетіли охоплені полум’ям снасті, люди, уламки потрощених кораблів.

«Мене виносить у затоку». Так буде краще; може, вдасться доплисти до берега: Давос — гарний пливець. У затоці будуть галери Саладора Саана: сер Імрі наказав їм триматися позаду...

Але течія знову крутнула його, і Давос побачив, що чекає на нього вниз за течією.

Ланцюг. «Боги бороніть, вони підняли ланцюг!»

Де ріка перетворювалася на Чорноводу затоку, напнувся бон, виступаючи на два чи три фути над водою. В нього вже врізалася дюжина галер, а тепер течія гнала до нього й решту. Майже всі вони були охоплені вогнем, а скоро загоряться й інші. Вдалині Давос розрізнив смугасті облавки кораблів Саладора Саана, але усвідомлював, що не допливе до них. Перед ним простягнулася розпечена до червоного сталева стіна, охоплена виром зеленого полум’я. Гирло Чорноводого Бурчака перетворилося на роззявлену пащу пекла.

Тиріон

Непорушний як химера, Тиріон Ланістер на одному коліні скулився на зубці муру. Оддалік, за Брудною брамою й за тим пустищем, що лишилося від колишнього рибного ринку та причалів, здавалося, палає сама ріка. Половина Станісового флоту горіла, горіла й переважна більшість кораблів Джофрі. Цілунок дикополум’я перетворював горді кораблі на погребальні вогнища, а людей — на живі смолоскипи. Повітря повнилося димом, стрілами й зойками.

Вниз за течією і простолюд, і високородні капітани бачили, як до їхніх плотів, карак і поромів, які жене течія Чорноводого Бурчака, наближається гаряча зелена смерть. Миготіли, наче ноги збожеволілих багатоніжок, довгі білі весла мирських галер, які намагалися відплисти подалі, але їм це не вдавалося. Багатоніжкам не було куди розбігатися.

Під мурами міста вирувала дюжина велетенських багать — у тих місцях, де розбилися діжки з запаленою смолою, але порівняно з дикополум’ям вони здавалися свічками в охопленому вогнем будинку, і їхні жовтогарячі й черлені вимпели слабенько маяли на тлі нефритового всеспалення. Низькі хмари забарвились у кольори підпаленої ріки й накрили небо мінливим зеленим склепінням, моторошно-прегарним. «Жахлива краса. Як вогонь драконів». Цікаво, думав Тиріон, чи почувався так само Ейгон Завойовник, літаючи над Полум’яним полем?

Розжарений вітер шарпав малиновий плащ, бив полами в обличчя, але Тиріон не міг відвернутися. Краєм вуха він чув радісні вигуки золотих плащів з гурдицій. Але він до них приєднуватися не збирався. Це тільки половина перемоги. «Цього недосить».

У нього на очах ще один блокшив, начинений пекельними фруктами короля Ейриса, охопило жадібне полум’я. З ріки піднявся фонтан полум’яного нефриту — вибух був такий яскравий, що довелося затулити очі. Над водою, потріскуючи і плюючись іскрами, танцювали височенні вогненні гриви. На кілька секунд вибух заглушив зойки. У воді плавали сотні людей — горіли, або тонули, або і те, і те.

«Чуєш їхній лемент, Станісе? Бачиш, як вони палають? Це і твоя робота, не тільки моя». Тиріон знав: десь у цій бурхливій тьмі людей на південь від Чорноводого Бурчака стоїть Станіс і теж спостерігає. Він ніколи не відчував жадоби бою, як його брат Роберт. Він командуватиме з задніх рядів, з другого ешелону, як зазвичай це робить Тайвін Ланістер. Швидше за все, зараз він сидить на румакові, вбраний у ясні обладунки, з короною на голові. «Червоного золота корона,— казав Вейрис,— з зубцями у формі язиків полум’я».

— Мої кораблики! — крикнув Джофрі з муру, де разом зі своїми вартовими скулився за зубчастими стінами, і голос його зірвався. Бойовий шолом Джофрі прикрашав золотий королівський вінець.— Мій «Королівський перевізник» горить, і «Королева Серсі», і «Відданий вояк». Глядіть, а от там — «Морецвіт»,— він вказав мечем туди, де зелені язики полум’я облизували золотий облавок «Морецвіту» й повзли по веслах. Капітан розвернув судно угору за течією, але запізно, тож не зміг уникнути дикополум’я.

Тиріон знав, що корабель приречений. Іншого виходу не було. «Якби ми не випливли їм назустріч, Станіс запідозрив би пастку». Можна спрямувати стрілу, спис, навіть каменюку з катапульти, але дикополум’я живе за власними законами. Випусти його — і воно виходить з-під людського контролю.

— А що вдіяти? — мовив Тиріон до свого небожа.— Наш флот у будь-якому разі був приречений.

Навіть з мурованого зубця (коротун не міг просто визирнути у бійницю, тож довелося підсадити його нагору) Тиріон у полум’ї, диму й хаосі битві не міг розрізнити, що ж відбувається під замком, вниз за течією, але внутрішнім